МУДРИЙ ПРОСВІТИТЕЛЬ… ПІДСТУПНИЙ БРАТОВБИВЦЯ ЯРОСЛАВ МУДРИЙ частина друга

Як на це вже вказувалося, оригінал літопису «Повість временних літ», пера Нестора Літописця, як мінімум, двічі переписувався, окремі фрагменти до чотирьох разів. Водночас староукраїнська писемна мова київського монаха останніми переписувачами штучно підтягувалася до великоросійської фонетики, знищувалися будь-які натяки на староукраїнське походження літопису. Мовне питання, яке зусиллями єкатєринінських компіляторів звелося  до абсурду – хто ж був першим, курка, чи яйце? – для  імперії, що шукала, точніше, крала собі історичне коріння у найближчих сусідів, вже тоді було неабиякою політичною загрозою. Вольності переписувачів літопису призвели до втрати змісту окремих речень «Повісті временних літ», двозначного їх тлумачення, або ж  до повного спотворення окремих фрагментів. Й досі, опустивши очі, говорять нам українцям про «втрату» оригиналу руського староукраїнського літопису. Найточніша версія писемної пам»ятки Руси-України була знищена компіляторами у Санкт-Петербурзі, а не «випадково згоріла на пожежі». Бо це було вигідно. Не  «невідомому палію» вигідно, а ми  добре знаємо, кому.

Треба відзначити, сам монах літописець з Києво-Печерської Лаври працював в умовах, залежних від ласки київського князя, що був тоді на престолі. Замовні статті сучасної журналістики беруть початок ще з часів князювання любителя писемності Ярослава Мудрого. Княжі літописці є духовними й концептуальними попередниками невільних заробітчан, що нині торгують викривленою інформацією на медіа продажних фронтах сучасної України.

За програмою перекроєння вітчизняної історії за наказом Петра Першого були зібрані по усіх монастирях остаточно загарбаної Руси-України (Малоросії) писані тогочасною староукраїнською мовою писемні пам»ятки,  звезені до Санкт-Петербурга, де їх навіки упокоїли в архівах. З цього епізоду почався бенкет вампірів. Інтелектуальні здобутки разом з їх носіями, українцями з європейською освітою, рекрутувалися до Московії (Росії). Русь-Україна стрімкими темпами перетворювалася на культурну пустелю. У зведених Петром Першим, просякнутих сирістю запліснявілих кунсткамерах допитливі санкт-петербургські щури, певно, що цікавилися, які на смак шкіряні палітурки  малоросійських  книжних раритетів. Гадаємо, більш, як за три століття корені мешканці санкт-петербургських підземель вже вповні вдовольнили свої мишаче-щурячі апетити. Тисячам писаних староукраїнською мовою русько-українських літописів і стародруків, похованих Петром Першим у прибалтійських болотах, пора вже зводити меморіал пам»яті.

Московитський цар Петро Перший у 1713 році видає наказ і направляє його через Меншикова послу Долгорукому до Копенгагена:
«Во всех курантах (періодичних європейських часописах) печатают государство наше Московскимъ, а не Российскимъ, и того ради извольте у себя сіе престеречь, чтобъ печатали Российскимъ, о чем и къ прочимъ ко всъм дворам (амбасадам) писано…» Невдоволений був володар московитських земель і азійських околиць, оскількі європейські дипломати вперто продовжували називати повноважних послів Петра Першого “les Ambassadeurs Moscovіtes”.

При розкопках християнських церковних кладовищ 16-18 століть на території Московської області – а то є центр Московського князівства, згодом царства (Московії) – виявилося: серед православних християн великоросів до яскраво вираженого фіно-угро-азіатського – не слов’янського! – антропологічного типу належить від 44 до 53 відсотків. Більшість інших черепів великоросів носять ознаки початкової стадії асиміляції, з домінуванням фінських і монголо-татарських антропологічних рис. Буквиці й цілі речення на пергаментах руських літописів при переписуванні виправити, переінакшити на свій лад можна. Проте, на біду історичним блефовщикам, кістяні рештки «слов»ян» Московії не піддаються фізичному «вдосконаленню».

Працюючий під імператорським наглядом російський історик В.Ключевський хоч крихту правди зміг написати: «Наша великорусская физиономия не совсем точно воспроизводит общеславянские черты. Стороннюю примесь с большой вероятностью ставят на счет финского влияния». Не дивно, сама Москва – по фінськи «мокре місце» або ж болото. Навіть при мусульманині-християнині Івані Грозному – цареві Івані-IV -  Москву з усіх сторін ще оточували населені фінами села, що вперто опиралися мовній асиміляції. Штучно вигаданий болгарами Кирилом і Мефодієм церковно-слов»янський новояз – фундамент російської літературної мови – разом з привнесеним хрЕстиянським віровченням  слугував об»єднанню десятків різноетнічних племен у наймолодшу в Євразії націю «вєлікоросов» – з труднощами приживався на споконвічних фіно-угро-монголо-татарських землях…

Чому ж досі активно опираються вчені московської історичної школи очевидним фактам, зокрема, знахідкам останніх років науковців історико-культурного заповідника Софія Київська?

Консерватизм істориків московської школи походить від догматизму в цілому науки в Радянському Союзі. Основоположною догмою, від якої витанцьовували усі напрямки наукової думки, було непорушне святе вчення марксизму-ленінізму, будь-яке відхилення від якого засуджувалося, жорстоко каралося. Дуже болісно відбувалося скинення ідеологічного зашморгу, коли одинаки генетики, що дивом залишилися в живих,  доводили існування факторів спадковості, на багато років відстаючи від розвитку світової науки. Ще більші ідеологічні перешкоди мали вітчизняні кібернетики. Що вже казати про історичну науку, бо першою входила до ідеоологізованого списку наукових дисциплін.

Партійним вишколом радянські історики були подібні офіцерському складу радянської армії: після цілування червоного прапора вірно служили Родінє. Будь який порух праворуч-ліворуч від історичних догм був небезпечним для сміливця, бо наречений ідеологічним зрадником, в кращому випадку, надалі вдовольнявся шматком хліба.

В роки Незалежності зокостінілий стан істориків московської школи, що народжені в Україні і їдять український хліб, психологічно просто пояснюється: старт у науку й більша половина життя вчених припадали на крокування у загальному строю солдатами інтелектуального фронта. Важелі керівництва науковою галуззю незалежної країни, у багатьох випадках, досі в їхніх руках. Виховуючи молоде покоління науковців, релікти аж ніяк не зацікавленні у переосмисленні історичних догм, на підвалинах яких написані ними кандидатські й докторські дисертації, сотні наукових статей, видавалися підручники й монографії. Ситуативно законсервовані у минулому не здають позицій без бою.

Одна з тих догм називається «Вєлікоросія», й «добровільно» підпорядкована їй попелюшка – малоросла бідна дівчина Україна «Малоросія», що й жодного дня не могла прожити без великодержавної опіки «старшої сестри». Усе, що протирічить цьому міфу,  неприйнятне!  Одна з міфологізованих історичних постатей заради дутої рос.імперської величі – В е л и к и й  Київський князь Ярослав М у д р и й.

Що ж ми й досі про нього читаємо в існуючих підручниках історії? Ярослав Мудрий був високоосвіченою людиною, він дбав про освіту і культуру свого народу, заснував при Софійському соборі школу і бібліотеку. За його ініціативи переписувано багато книг, почали перекладати в Києвігрецькі та інші книги на церковно-слов»янський новояз, імплантований на територію Руси та її околиць разом з новою релігією. Русь зі столицею у Києві за Ярослава Мудрого була могутньою державою Європи. Це увесь перелік благодіянь узурпатора влади Ярослава.

Законсервованим у підручниках вихвалянням  князя Ярослава багато що протирічить. Ярослав був третім сином Рогнеди, однієї з дружин князя Володимира. Він не міг народитися у 978 році, як дійшов до нас останній список літопису «Повість временних літ». На той час, коли батько  помер, старшим сином князя Володимира вважався Святополк. Князь Володимир залишив престол, як писано у літопису, переболівши невідомою хворобою. Ми ж гадаємо, що загинув, його було вбито. Політичному замовленню вбивства ХрЕстителя Руси князя Володимира маємо обгрунтовану версію, що спирається на низку опосередкованих доказів, у криміналістичній практиці дорівнюють прямому доказу.

Ярослав, 983 року народження,не був найстаршим сином, що до нього зазвичай переходила влада, якщо не було б іншої волі батька, князя київського Володимира. Старшими за Ярослава синами  від дружини Володимира Рогнеди були Святополк, народився у 981 році, і Святослав, 982 рік народження.

Улюбленим же сином Володимира був Борислав (Борис), старший син від хрЕстиянського шлюбу з візантійською принцесою Анною. Саме його цілеспрямовано готував Володимир у свої спадкоємці, тримав Бориса поблизу себе, а після смерті Анни відразу ж заклав Софію Київську як храм-меморіал свого династичного шлюбу.

Дата смерті Ярослава вікому 76 роківбула також вигадана, чи то літописцем, чи то пізнішими переписувачами літопису для того, щобправлячого князяЯрослава  д о к у м е н т а л ь н о  на пергаменті  зафіксувати старшим від Святополка. Неспростовним свідченням є пояснення, сказане улюбленим сином князя Володимира Борисом (Бориславом) своїм дружинникам: «Не йду займати престол у Києві, бо Святополк найстарший».Факт старшинства Святополка не викликає жодних сумнівів навіть у творців легенди про В е л и к о г о київського князя Ярослава М у д р о г о.

Чи родоначальник вітчизняних істориків Нестор Літописець покривив душею у «Повісті временних літ», намагаючись представити старшим сином князя Володимира саме Ярослава, і таким чином, обгрунтував право братовбивці стати Великим князем Київським? Чи це зроблено пізнішими переписувачами літопису, справу не міняє. Гадаємо, що традицію підробляти документи, що свідчать про особу, започаткували у 11-12 столітті. Звісно, як і сьогодні, фальсифікатори брали гріх на душу за винагороду, або ж за привілеї-преференції. При тиранах, що верховодили в Україні, фіксувати на папері не вигідну узурпаторам влади історичну правду було смерті подібно. Про це можна довідатись у істориків, що працювали під наглядом «батька усіх народів» Сталіна.

Підступність київського князя Ярослава проявлялася не один раз.Новгородці, не витримавши  творимого насилля, безчинств княжих найманців, що займалися непомірним здирництвом, підняли повстання, перебили варягів, які мали  поліцейські й митні повноваження від київського князя. Довідавшись про повстання, Ярослав запросив до себе ватажків новгородців, найповажніших громадян на мирні перемовини, гарантуючи їм прощення.Коли вони прибули до княжої резиденції, вбив їх.

Уявімо ж собі неймовірне, у якійсь з областей сучасної України повсталі підприємці переб»ють податківців, заодно й корумповану міліцію… У 11-му столітті керівник держави не мав у своєму розпоряджені мобільні війська, не було можливості на парашутах здіснити десант спецпризначенців на бунтівний Новгород для силового відновлення «конституційного порядку». Виходить, що підступність князя Ярослава була тоді вимушеним кроком великого державника, що дбав про цілісність країни? Не підступність це, а  м у д р і с т ь  князя Ярослава!

Шлях до безмежної влади був в Ярослава не простим. Після загадкової смерті батька (насправді, вбивства, про це буде далі) князя Володимира  Ярослав надсилає найманців варягів, і вже за кілька днів ті приносять Ярославу голову Борислава (Бориса) – повідомляє скандинавська «Сага про Еймунда». Оригінальний текст саги пізніше також переписувався. Біда для петербургсько-московських істориків! Скандинавська сага переписувалася не тією рукою, що була зацікавлена у спотворенні історичних фактів. Вбивство першого серед братів суперника Ярослава князя Бориса відбулося навесні чи влітку 1017 р. Вирогідно, що найманими Ярославом візантійськими кілерами також було здійснено вбивство ще одного свого брата, ймовірного претендента на київський престол князя Гліба.

Після цього Ярослав йде походом на головного претендента – старшого сина князя Володимира Святополка від дружини князя Володимира Рогнеди, що по смерті батька вже сидів на київському престолі. Але 22 липня 1018 року Ярослав терпить від Святополка поразку і тікає у Новгород. За ініціативи новгородців, з примусу ментальних й політичних суперників киян, Ярослав набирає нове військо, що складалося з новгородців і  варягів. Військо, де скандинавські найманці були головною силою, навесні 1019 року розбиває малочисельну дружину Святополка, той був поранений і почав тікати. Ватажок найманців конунг Еймунд, перед тим як наздоганяти Святополка, питає Ярослава: «Чи буде наказ на вбивство твого суперника брата, чи ні?» Прикриваючи  м у д р и м и  словесами ініційоване ним поступове вбивство усіх братів, Ярослав дає найманцям вітіювату згоду, щоб самі «вирішували питання». Фраза Ярослава дійшла до нас у такому вигляді: «Нічого цього я не зроблю, до війни з князем Святополком налаштовувати нікого не стану. Але засуджувати когось не буду, якщо він буде убитий». Сьогодні аналогічним чином пахани віддають накази браткам-бандитам на ліквідацію конкурентів: «Вопрос рєшайтє самі».

На початку 1020-х років  м у д р и й  Ярослав будує у Вишгороді Борисо-Глібський храм-меморіал, уякому урочисто встановлюються гробниці його старших братів Бориса і Гліба. Водночас на покійному Святополкузакріплюють ярлик вбивці, а офіційна історіографія з-під пера «незалежних» літописців нагороджує його прізвиськом «Окаянний». Покійник не мав можливості обстоювати свою честь, заперечувати брехні. Чи не нагадує це класичну схему, яку згодом не раз було застосовано російськими царями-імператорами, естафету від попередників прийняли більшовики ленінці та берія-сталінці? Спочатку ліквідовували конкурента, не гаячи часу вбитого проголошували святим, або ж  вірним сином комуністичної партії і радянського народу, а в злочині звинувачували непричетних. Одним махом двояхом!  Розправлялися з усіма політичними конкурентами, переводивши стрілки на невинуватих.

У 1019 році Ярослав, позбувшися найголовніших конкурентів, вдруге став київським, князем, цього разу Великим князем. Перша його, тоді невдала спроба посісти на київському столі була у 1016-1018 роках після організації Ярославом вбивства свого батька Володимира Святославича й своїх братів Бориса та Гліба. Все починалося значно кривавіше й підступніше, аніж подає короткий офіційний курс вітчизняної історії.

«Повість временних літ»:«У рік 6523 (1015), коли Володимир збирався йти на Ярослава, то Ярослав послав послів за варягами і привів варягів, боячись отця свого. Але бог не дав дияволу радості. Володимир бо розболівся, а в сей час перебував у нього син його Борис. І коли печеніги йшли на Русь, він послав проти них Бориса, а сам слабував вельми,  і в сій же болісті він і скончався місяця  липня у п’ятнадцятий день.
Помер же Володимир, князь великий на селі Берестовім, і потаїли смерть його, бо Святополк був у Києві. І вночі ж, розібравши межи покоями
помост і в ковер загорнувши, вірьовками опустили його на землю. І, поклавши його на сани, одвезли його, і поставили його у святій Богородиці — в церкві, що її він сам був спорудив».

Митрополит Петро Могила у 1638 році у Десятинній церкві святої Богородиці розкопав саркофаг-гробницю князя Володимира та його дружини Анни. Скелет «померлого» князя виявився з відрубаною головою, з відрубаною рукою і посіченими кістками.

Якщо об»єднати текст, що дійшов до нас у кілька разів переписаному літопису з відкриттям київського митрополита у 1638 році, вимальовується доволі реалістична картина. Свого вірного сина Борислава (Бориса), який завжди був поруч, князь Володимир посилає відбивати черговий напад на Русь печенігів. Скориставшися відсутністю Борислава, улюбленого нащадка Володимира та його правої руки, хтось організовує ліквідацію Хрестителя Руси князя Володимира, майбутнього рівноапостольного святого.  Кілери-найманці вбивають Володимира у його княжих покоях. Is fecit cui prodest – Кому це вигідно. Головною перешкодою Ярославу посісти великокнязівський престол у Києві був його батько князь Володимир. При дотриманні закону владонаступництва – Конституції князівської доби – в Ярослава не було жодних шансів посісти місце Великого Київського князя інакше, ніж ліквідувавши головного хранителя тих непорушних правил.

Спочатку найманці відрубали Володимиру руку, бо, вирогідно, київський князь захищався мечем. А вже потім відрубали голову, щоб пред»явити її замовнику вбивства. Так пізніше було вчинено з князем Борисом, голову якого, згідно скандинавської саги, пред»явили Ярославу, як доказ для отримання найманцями винагороди. По причинно наслідковому ланцюжку бачиться аналогічне за виконанням замовне вбивство князя Гліба, ще одного брата Ярослава. Щоб не збурювати дружинників і вірних людей князя Володимира, порубані частки його тіла вбивці загорнули у килим, та не понесли через вхідні двері, бо там неподалік мали бути дружинники Володимира, а розібрали підлогу у покоях й через отвір опустили на мотузках загорнуті у килим рештки вбитого князя. Заднім двором винесли й таємно на санях вивезли порубане тіло Володимира з княжої ставки, села Берестового. Найманим вбивцям київського князя, вирогідно, сприяла підкуплена княжа ближня обслуга.

Позбувшися основної політичної перешкоди на шляху до володіння Києвом та Руссю, вбивши свого батька князя Володимира, а за батьком пославши найманців вбивати свого ж брата Бориса (Борислава), якому у наслідуванні престолу, як відомо, віддавав перевагу князь Володимир, заодно з Борисом вбивши ще одного зведеного брата Гліба, розпочавши брудну піар-кампанію під назвою «братовбивець Святополк Окаянний», перевівши на останнього стрілки вчиненого ним серійного вбивства, претендент на спадковий княжий престол пішов з мечем на старшого брата Святополка.

«Пішов з мечем» – велике перебільшення стосовно «книжника» Ярослава, який лише у раньому  дитинстві, ще до каліцтва, грався з дітьми дерев»яним мечиком. Військо м у д р о г о  Ярослава, що складалося з найманців варягів і візантійців, як ми це вже знаємо, спочатку під Любичем перемогло дружину Святополка. Тоді Святополк запрошує у союзники свого тестя польського короля Болеслава Хороброго. Той  розбиває найманців Ярослава біля річки Буг, захоплює у Києві найближчих родичів Ярослава і, замість того щоб передати місто чоловікові своєї доньки Святополку, вирішив сам утвердитися в Києві. Кияни не довго терпіли знущання поляків, почали їх вбивати. Польський король Болеслав Хоробрий із залишками своєї дружини тікає з Києва, залишивши Святополка сам на сам з проблемою: малою силою утвердитись на центральному князівському престолі. Чисельної дружини Святополк не мав, а запрошувати найманців не було в нього грошей. Могла б виручити таємна угода з якоюсь зацікавленною іноземною державою, при цьому у заклад мала б ставитися незалежність Руси. Князь Святополк не був готовий, або не здогадався заради влади торгувати недоторканими категоріями самостійності своєї держави.

Питання, де ж брав гроші  м у д р и й  Ярослав, щоб формувати своє військо з іноземців «спецпризначенців»? Годі шукати відповідь, проте є обгрунтована версія про таємну змову Ярослава з Візантією. Як тільки,  м у д р и й  князь позбувся усіх старших братів, а найменшого кинув до в»язниці на 23 роки, утвердившись на київському столі одразу ж відкрито затоваришував з Візантією. На теренах Руси-Україні почалася енергійна політична експансія іудео-хрИстиянства візантійського штибу. Нав»язування нової версії християнської релігії супроводжувалося  жорстоко-кривавим винищенням волхвів, духовних провідників русичів-українців, нескінченною десятиляттями наругою над тисячолітніми віруваннями слов»ян.

Після прийняття хрещення батьком Ярослава князем Володимиром у грецькому Херсонесі в Криму,  і наступного показово-символічного хрещення киян, аріянського зразка хрЕстиянство прийняла частина дружинників Володимира, також найближчі княжі родичі.  Проте простий народ навколо княжого двору продовжував вірувати у пантеон своїх віковічних богів.Всупереч праву наслідування, всупереч батьковій волі, бо не був старшим нащадком князя Володимира, й ніколи не був улюбленим сином Володимира, за військове сприяння своєму владорюванню на Руси й поклав край Ярослав мирному, толерантному співіснуванню з поганськими віруваннями аріянського хрЕстиянства. Відкрив широку дорогу на руські землі войовничо нетерпимим до будь-яких інших  релігійних вірувань іудео-хрИстиянам Візантії. Так братовбивця віддавав кривавий свій борг.

Напишіть відгук