«НОВОРІЧНЕ ВІТАННЯ» серед літа 2014-го

Нестерпна спека. У вкритих асфальтом й бетоном містах люди ховаються за примарною тінню. Десь там, далеко на сході країни в окопах згорбилися воїни, ховаючись від снайперських куль ворога. Міщани у столиці спокійні – від нас війна за сотні кілометрів, кажуть політики, скоро закінчиться…
- Все для перемоги! – чуються вигуки з продавлених диванів намозоленими сідницями народних обранців.
З серьйозними артикуляційними проблемами новий міністр оборони у прямому ефірі зізнається у переході до Росії через кордон сорок одного громадянина України, одягнутого у військові солдатські строї. Із здивуванням і тривогою, до якої вже звікли за роки незалежності, намагаємося вловити інтелектуальні перли від чергового очільника української армії. Бо, як говоримо, так і думаємо. Така в нас тактика і стратегія. Невже це правда, що кожен наступний начальник приречено в нашій країні має бути гірше попереднього? Череда головнокомандуючих президентів України красномовно підтверджують цю народну мудрість.
Пригадується «Сорок перший». У фільмі розповідалося про людську трагедію, про офіцера білогвардійця, що став сорок першою жертвою снайпера. У скільки ж майбутніх кіно серій вмістяться персональні історії зрадників України, одноразових перебіжчиків, кількістю у чотири взводи? Суворому вироку, що оскарженню не може підлягати, заважає одне питання. Пів роти українців перейшли до ворога самостійно, чи непоборні обставини примусили до зради?
Блогер – волонтером їздить до окопів на сході України – став свідком характерного епізода. Обкурені димом медійної слави українські офіцери окремо від рядових приймали їжу. У батальйонної аристократичної верхівки серверування і, головне, наповнення столу надто відрізнялося від харчування призваних у військо на строкову службу солдат. На неоголошеній війні у наскрізь корумпованій країні легко повірити офіцерському жлобству. Важче збагнути, як можуть «батьки солдат» продавати так званому мирному населенню волонтерські харчі, привезені під кулями і розривами мін на допомогу синам, братам, чоловікам? Коли 19-річні солдатики тижнями голодують, п»ють воду з калюж? Віддавали б благодійники з погонами офіцерів української армії зібрані волонтерами консерви голодним мешканцям, немає питань! П р о д а ю т ь, залишаючи голодними своїх солдат строкової служби! Кому війна, а кому - мать родна.
Мені особисто прояснилося, чому на гучні заклики вводити військовий стан, міністерські керівники і експерти з військових питань, з собачою вірністю в очах будь-якій владі з вулиці Банкової, на шоу-теле виставах знервовано пояснюють плебсу необразованому: «Ви що, не розумієте? Військовий стан не можна вводити! Смертельно небезпечно для майбутнього миру у нашій державі».
Це так! Смертельно небезпечно, питання, конкретно кому? Крім низки туманних пояснень, чому не можна існуючі воєнні дії, що не припиняються вже кілька місяців, визнавати станом війни, великі і малі начальнички замовчують основну причину своїх побоювань. При військовому стані «трійки» – воєнні трибунали без жодних адвокатів і хабарництва суддей! – на місцях масово розстрілюватимуть зрадників з корупційним гнильцем усередині. Та не це найстрашніше для генералів і міністрів. Бо ліквідація внутрішніх зрадників з армійського середовища може дійти до Києва, до міністерств і відомств, до занебесної Адміністрації Президента на печерському пагорбі.
Якби ж то мова була лише про знищення у силових відомствах майже відвертої п»ятої колони. Перетерпіти можна. Та й, взагалі, з п»ятоколонниками легко домовитися, були б на це гроші. З першими пострілами у державних зрадників, не чекаючи хвилі ліквідаційної люстрації щодо власних осіб, до матушкі Росіії перебіжить третина українського офіцерства, якщо не половина. У спадкоємниці імперії створені всі умови для прихісту мерзотників різного калібру. От ми і підійшли до най-найжахливішого розвитку подій.
На звільнені місця в українському військовому керівництві – від майорів до генералів – не чекаючи запрошень прийдуть народжені українською революцією онуки Че Гевари, морально й фізично загартовані українські патріоти, перевірені практичним досвідом самовідданого ведення бойових дій не на життя, а на смерть. Для вусмерть переляканих вони будуть нащадками не далекого латино-американського героя, а онуками Бандери, Шухевича, Чупринки, Боровця… Офіцери з корупційним минулим, починаючи з хабаря задля вступу до вищого військового учбового закладу … продовжуючи своє професійне вдосконалення хабарями задля теплих місць військової служби… зникнуть з військової мапи України.
Уявляючи можливий перебіг подій після введення військового стану, уві сні вже охоплює олігархів легкий тремор, що має перспективу перейти у пропасницю. Понаднормово загазовуються спальні кімнати в Конча-Заспі. Еліта, що самовіддано грає «слуг народу», за 20 років патріотичного хамелеонства навчилася розкривати рота у такт мелодії державного гімна, на телекамери удаючи спів, навіть можуть прошепотіти «Ще не вмерла…». Цього разу лицедійство не допоможе. За оголошенням військового стану мають початися незворотні процеси очищення усього суспільства. Надто довго очікує країна, що за 20 років не позбулася гнійників совкового минулого.
… У 1982-му році, коли з чужої країни, з Афганістану виходили колони радянських «інтернаціоналістів», попереду повзли батальйони калік і тяжко поранених, український поет, дисидент Микола Холодний написав тоді вірш про дідового онука с відірваною ногою.

НОВОРІЧНЕ ВІТАННЯ

Як Вам там, діду, живеться в притулку?
Батько і мати вас щедро вітають.
Нишком складаєте гроші в шкатулку
а чи за картами дні пролітають?
Кажете, інші в притулку закони,
сніг уночі до ноги прилипа.
Жарко було, як палили ікони
і повезли на машині попа…
Вже не цвітуть на городі в нас маки
і не купаються бджоли в меду.
Нащо Ви бігали, діду, в атаки,
потім дерева рубали в саду?
Але покиньмо ці екскурси в прозу.
Мій ось маршрут із Кабула ляга!
І головне, не боїться морозу
добре підігнана інтернога.
Кожен зустрічний про рани питає.
Ліків, щоправда, не купиш ніде.
Змій паперовий у небі літає.
Зранку літає, ніяк не впаде.
Можна могилу у добривах вирити.
Річка зміліла – на жаль, не втону.

В що мені, діду, накажете вірити:
в Леніна, в Бога а чи в Сатану?

Згадав вірша поета Холодного, коли на патріотичному телеканалі, власником якого є олігарх, що нині за мільярдні акторські гонорари перевтілився грати роль «великого патріота України», побачив сюжет, дбайливо виготовлений за лекалами пропагандистської війни між російськими і українськими медійниками.
Сюжет мав вселяти оптимізм бійцям української армії на Сході. Військовий госпіталь у Києві. У палаті лежать молоді чоловіки, хто без руки, хто без ноги, а хто й без обох кінцівок. З веселими інтонаціями журналіст не стримує гордості за країну та її героїв, повідомляє про рішення Кабміну надати безоплатне протезування інвалідам антитерористичної операції. Певно, оператор мусив засняти кілька дублів, бо до ефіру були відібрані саме ті, що відповідали мажорному настрою телевізійного сюжета. Інвалідам без рук і без ніг вдалося на телекамеру видавлювати з тяжко поранених тіл щось подібне до посмішок. Телережисери мають талант! Обличчя молодих дружин бійців, що сиділи поруч лікарніних ліжок, випромінювали цілковите вдоволення, якщо не щастя. По очах с ь о г о д н і вірних половин інвалідів першої групи було видно, що у день створення телесюжету вони щиро вірять благодійним обіцянкам можновладців, бо ж сім»ям інвалідів обіцяли дати окремі квартири, і родини героїв війни з малими дітьми нарешті заживуть по-людські, хоч і тяжкою ціною. Дружини не сумнівалися, що за втрату кінцівок їх чоловіки крім медалі одержаватимуть ще й гідну пенсію… П»ять хвилин мажорного телесюжету скінчилися. Редакційне завдання телевізійники виконали. Далі починалося не уявне, а реальне довге життя…
Після перегляду телевізійної мінівистави з палати військового госпіталя, що може претендувати на театральну премію «Київська пектораль» у номінації «Бенкет під час чуми», я подумав, що краще поета сатирика Миколи Холодного ніхто не зумів би сьогодні кількома поетичними строфами відгукнутися на рішення Кабміну щедро обдарувати дорогими протезами українців, які на війні за територіальну цілістність держави назавжди лишилися рук і ніг. Віддавали життя заради продовження благоденствія в Україні олігархичного капітала.

Поета Миколу Холодного було вбито у 2006-му році при нез»ясованих обставинах. Тому я наважився дещо підправити відомий його вірш, приладнати текст, так би мовити, на злобу дня, сповненого героїзмом наших захистників і чиновно-державним комерційним лицемірством.

Вітання дідові від героя АТО
Микола Холодний – Георгій Бурсов
(1982 – 2014р.р.)

Як Вам там, діду, живеться в притулку?
Батько і мати вас щедро вітають.
Нишком складаєте гроші в шкатулку
а чи за картами дні пролітають?
Кажете, інші в притулку закони,
сніг уночі до ноги прилипа.
Жарко було, як палили ікони
і повезли на машині попа…
Вже не цвітуть на городі в нас маки
і не купаються бджоли в меду.
Нащо Ви бігали, діду, в атаки,
потім дерева рубали в саду?
Але покиньмо ці екскурси в прозу.
Мій ось маршрут із Донбаса ляга!
І головне, не боїться морозу
Кабміном дарована супернога.
Це ж яке щастя випало внуку!
Безплатно поставили чудо протез.
Пообіцяли міняти ще й руку,
Щелепи, око …
а як буде потреба, то й голову теж.
Зустрічні мажори вітають героя.
Ліків, щоправда, не купиш ніде.
Змій паперовий у небі літає.
Зранку літає, ніяк не впаде.
Протезом Кабміна могилу б насипати.
Річка зміліла – на жаль, не втону.

В що мені, діду, накажете вірити:
в Тризуб, чи в Бога, а чи в Сатану?

Напишіть відгук