ВІД ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ДО МИКОЛИ ХОЛОДНОГОпромова над могилою Кобзаря

В кінці першої декади травня повилазило з землі, як божа кара, татаро-монгольське нашестя у вигляді хмари усепожираючих  хрущів. На межі моєї садиби першим постраждав столітній клен, начисто об»їли його верхівку, а за кленом ця хмара шкідників накинулася на молоді листочки інших дерев. Боротися з хрущами було марно. Коли потрусиш дерево, попадають, й одразу знов прилипають до ніжно зелених паростків тисячі … десяткі тисяч винищувачів фруктових дерев. Оприскував гілля отрутою. Не допомогло. Я ледве не плакав, уявляючи трагічну долю позбавленого листя мого чудового молодого саду, що має засохнути у спекотне літо. Трагічні обставини з яблуневими, сливовими, абрикосовими  п»ятнадцятирічними фруктовими деревами змусили мене сісти на вертоліт та й полетіти з Києва, приземлившися на президентському вертодромі у Каневі.

Ніколи не думав, що у мене колись бо виникнуть питання до нашого поетичного генія й народного месії. Процитую уривок з Вікіпедії:

«Садо́к вишне́вий ко́ло ха́ти…» — вірш Тараса Григоровича Шевченка із циклу «В казематі». Вважається перлиною української та світової ліричної поезії. За словами дослідниці Шевченкової біографії та творчості Н.П.Чамати: Зміст і тональність вірша — світлий, життєствердний опис весняного вечора в українському селі, мрія про красу людських стосунків, про родинне щастя в гармонії з розкішною природою… Навіяна спогадами, імовірно часів власного дитинства, ідилія має явний підтекст, відтворюючи образ райського саду, Едему, що ним в уявленні Шевченка одвічна глибинна сутність України.

- Дорогий Тарасе Григоровичу, дозвольте Вас запитати, яку «гармонію з розкішною природою» Ви мали на увазі, коли опоетизовували цих нещадних шкідників, що «над вишнями гудуть»? Адже навала усепожираючих хрущів для садівництва те ж саме що й навала усепожираючої сарани на сільськогосподарські угіддя. Невже Ви вважаєте, що «глибинна одвічна сутність України» полягає у постійному існуванні українців поруч з гризунами-шкідниками, та ще й у одвічному мазохистському опоетизованому милуванні паразитами, що їдять українське тіло й п»ють українську кров?  Дозвольте, шановний Тарасе Григоровичу, процитувати Вашого вірша, замінівши у ньому лише два слова, й Ви упевнитеся, що змістовність та образність хрестоматійної поезії анічигісінько не втратили.

 

САДОК  ВИШНЕВИЙ  КОЛО  ХАТИ

 

З циклу віршів “В казематі”. Датовано 30 травня 1847

Садок вишневий коло хати,           

Сарананад вишнями гуде.          
Плугатарі з плугами йдуть,            

Співають, ідучи, дівчата,                

А матері вечерять ждуть.               

Сем’я вечеря коло хати,                  

Вечірня зіронька встає.                    

Дочка вечерять подає,                     
А мати хоче научати,                       
Так соловейко не дає.                     

Поклала мати коло хати                  
Маленьких діточок своїх,                
Сама заснула коло їх.                      
Затихло все, тілько дівчата              
Та соловейко не затих.                      


Звісно, Тарасе Григоровичу, у ремейку дещо постраждала рима, замість Вашого «гудуть» – наше «гуде». Та ми переконані, чудодійним чином реінкарнувавшися до нас у 21 століття, з народного силабо-тонічного віршування Ви б перейшли на нині модний верлібр. Безримовим білим віршем пишуть Ваші «онучата голі», а вони ж бо при кожній ліпшій нагоді клянуться, що Ви, Тарасе Григоровичу, їхній духовний батько. Є підозра, що й Вас, нашого улюбленого Кобзаря, трансформація у графоманство не оминула б.

Якщо ж Ви, Тарасе Григоровичу, наполягаєте, що сто п»ятдесят років тому хрущі в Україні харчувалися божою росою й нектаром з квітів, грайливими метеликами літали й мелодійним гудінням своїм додавали ліричних фарб у «райський сад Едем», як фахово помітила шанувальниця Ваша з Вікіпедії, нам нічого не лишається, як констатувати факт переродження любих, милих вкраїнському серцю хрущів у ненажерних істот, внаслідок чорнобильської радіації та сплюндрованої екології.

Не знаю, чи втішить Вас, Тарасе Григоровичу, віршик, який створили Ваші епігони у солдатських строях.  

КОМОРА  З  ХЛІБОМ  КОЛО  ХАТИ

З циклу віршів «У казармі». Датовано початком 21 ст.

Комора з хлібом коло хати,          

Мишва зерно гризе щоночі.            

Бо миші до хліба охочі

Співають, ідучи, солдати,

Орися всіх прийме охоче

Василь на чатах коло хати,                   

Вечірня зіронька встає,                     

Чугун Орися подає,                      

Василько хоче наминати,                     

Хоч без сметани борщ дає.

Поклала дівка коло хати                

Роту солдатиків своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько Василько                    

Та ще й полковник не затих.

            Як бачите, Тарасе Григоровичу, Ваші нащадки відмовилися від мутантів хрущів. Задля посилення образності вставили у вірша мишей, що завжди супроводжують лірично налаштованих українців, та, на відміну від хрущів – сезонних травневих комах – гризуть наше зерно увесь рік.

            Ще хочу доповісти Вам, Тарасе Григоровичу, що один з Ваших поетичних нащадків Микола Холодний також, як і Ви,  виявився не байдужим до комах в українській поезії. Правда, його оспівування жуків носить негативний характер, проти Вашого, Тарасе Григоровичу, милування «гудінням хрущів» у теплий український вечір. На відміну від Вас, що оминаючи царську цензуру, в образі хрущів над вишнями законспіровано змалювали навіженних україножерів, що хмарою нависли над типовою українською родиною – нам не лишається, як подібним чином витлумачити шевченкових хрущів –  наш сучасник, поет Микола Холодний недвозначно й прямо вказав на колорадських жуків, як на продовжувачів хижацької справи Леніна та його збільшовичених українських манкуртів.

КОЛОРАДСЬКІ  ЖУКИ

                                               Немало отрути ковтаєте,

і дихати вам не дає.

Та впевнено досі літаєте,

бо знаєте: безліч вас є.

А мертвими треба прикинутись,

то зміните колір одеж.

Щоб дружно опісля         прокинутись

і взятися знову за те ж.

Рвоне достроково реактор –

і хтось достроково впаде.

Та в полі співатиме трактор,

бо рій ваш над вухом гуде.

Цвірчать цвіркуни аж до поту

про бульби прискорений ріст…

Ненавиджу вашу підлоту,

на мертвий поглянувши лист.

І скільки труїти вас мушу

у бруді від п»ят і до вій,

та вас припадає на душу,

неначе на хлопця повій.

Скептично вже кривлячи рота,

дядьки витирають лоби.

Я знаю, що марна робота,

що краще піти по гриби.

Бо лазите, ніби в повидлі,

в отруті з моєї руки.

      Коли ж ви подохнете, підлі, -

скажіть, колорадські жуки?

Остер, 1988 р.

            Наостанок, Тарасе Григоровичу, передаю Вам низький уклін від Ваших постійних шанувальників з Міністерства освіти України, упорядників підручників з української літератури для середньої школи. Ваш «Садочок вишневий коло хати», інші поезії вчать напам»ять українські школяри. А злободенні, сатиричні вірші українських поетів, що пишуть про потворні явища наших днів, про українофобів з червоними прапорами, чиновники Міносвіти до шкільних підручників не пропускають. Чому? Кажуть, що Тарас Шевченко шельмував далекий царизм, тому він нинішній владі цілком безпечний. А, приміром, Микола Холодний  своїми віршами закликає «до збройних повстань».

             Як бачите, Тарасе Григоровичу, Ваші «хрущі над вишнями», дійсно невмирущі. Бо ж ніяка отрута їх не бере.

 

Напишіть відгук