ЗМАГАННЯ МІЖ ВИДАВНИЦТВАМИ “Смолоскип” І “Каганець”

        Легендарне у донезалежницький період тоді ще зарубіжне видавництво у 2012 році надрукувало велику книжку «ПОЕЗІЯ  ІЗ-ЗА  ГРАТ. Антологія». Поетичній творчості українських політв»язнів присвячений том на вісімсот сторінок, відмінної поліграфічної якості. З передислокацію до Києва поважне видавництво «Смолоскип» почало набувати нових легендарних рис. Ще до ознайомлення з авторськими поезіями звернув увагу на одну мовну непослідовність. Йдеться про сумнозвісне слівце «г о л о д і в к а», що останнім часом отримало постійну прописку у нововиданих словниках деяких поважних видавництв.         

 

       Читаємо короткі біографічні нариси авторів поезій:

- Василь Барладяну «під час арешту оголосив безтермінове голодування» … Святослав Караванський «на знак протесту оголошував голодування» … Валентин Мороз «після проведення довготермінового голодування був переведений до спільної камери» … Микола Руденко «влаштовував тривале голодування» … Йосип Тереля «оголошував голодування» … Степан Сапеляк «брав участь у голодуваннях». Усі голодовки перелічених в»язнів відбувалися, як і має бути, без будь-яких еротичних натяків.

      А, от, Орися (Ірина) Матешук «у тюрьмі Бригідки тримала г о л о д і в к у протесту». Безперечно, бранка тоталітарної системи у жіночій тюрьмі ніяку г о л у  д і в к у  ні за які частини тіла не  т р и м а л а! Хотілося б цей гумор списати на випадкове мовне непорозуміння. Та читаємо далі антологію. Біографічний нарис про бранця системи Миколу Горбаля. І знову недоречність. Стосовно ж  до цього поважного колишнього політв»язня, одного з авторів антології, т р и м а н н я  ним  г о л о ї  д і в к и   виглядає блюзнірством. Провокатори з відомої контори, виконуючи каїнове завдання  по перетворенню «політичних в»язнів» на «карних злочинців», підставляли безгрішним патріотам натуральних голих дівок. Свій другий термін поет Микола Горбаль отримав саме за фіктивну «спробу згвалтування», як і кількома роками до того полум»яний публіцист В»ячеслав Чорновіл.

      Можливо я відстав від бурхливих філологічних перетворень в українській мові? Передивився майже усі академічні словники. Врешті решт, відшукав словника, де упорядники освятили еротичний неологізм «голодівку». Найпродвинутішого мовного лоцмана нещодавно випустило у широкий світ видавництво «Довіра», відоме багатисячним накладом революційної праці доволі специфічного шевченколюба Олеся Бузини. Певно, упорядники «ПОЕЗІЇ  ІЗ-ЗА  ГРАТ», як і поважні редактори видавництва «Смолоскип» по філологічну допомогу, в разі потреби, звертаються саме до авторитетних енциклопедистів з цього видавництва, відомого дбайливим ставленням до українських канонів.

      Шановну добродійку Орисю Матешук і високочтимого поета «із-за грат» Миколу Горбаля втішу, у своїх «аморальних вчинках» за колючим дротом вони не одинокі. Політв»язень Олекса Різників видавництвом «Смолоскип» також впійманий за пустотливу руку, бо й він «тримав голодівку» (голу дівку), та ще й «неодноразово».

      Для своїх надто серьозних видань редактори «Смолоскипу» з двох мов мали б вибрати одну. Або українську традиційну й досконалу літературну мову, або ж  новояз, зокрема підібраний поміж табірним жаргоном-суржиком. При створенні антології «ПОЕЗІЯ  ІЗ-ЗА  ГРАТ» концепція науковості іноді шкутильгала на обидві ноги.

Створюючи біографічні нариси про життя відомих в»язнів сумління, бажано було б телефонувати до місць проживання персонажів антології,  перевіряти  відомості, що вказують, чи живий, чи мервий герой. Щоб не вийшло так, як з політв»язнем Василем Боровим, згідно надрукованого тексту, який «жив у Харкові». В»язень сумління Василь Іванович Боровий, 1923-го року народження, живий. Продовжує жити у Харкові, і дай, Боже, йому надалі довго жити!

Лише біля кількох віршів позначено роки їх створення «за гратами». Датування має відповідати строкам ув»язнення авторів. Та, на жаль, роки створення більшості поезій антологія залишає під двозначним знаком питання. Хто зна, хто й де  писав того чи іншого вірша? Маємо брати на віру, що поетичне осяяння наздогнало автора у в»язниці чи концтаборі, не беручи до уваги, що сюжети деяких віршів не протестні, не про тяжкі тюремні будні, а про «метеликів», про «квітів» і про «птахів».  Чи, може, творець неримованих рядків складав букви до букв, слова до слів у зручному кріслі Верховної Ради, розслаблюючися від напружених обговорень законопроектів? Наш жалісливий виборець обрав депутатами першого скликання ВР кількох колишніх українських політв»язнів, дякуючи літературознавчим уподобанням офіцерів держбезпеки, у слідчих протоколах названих «поетами». То нехай поетами й надалі лишаються!

До антології тюремних віршів включено низку творів анонімних авторів. Відсутня довідка, де і яким чином виринули на поверхню ці «тюремні поезії»? Чи дійсно були написанні за гратами, чи це плід поетичного навіювання у не обмеженої в правах людини? Знаємо великих поетів, і не лише українських, що на папері талановито фантазували, уявляючи себе бранцями, навіть катованими в»язнями.

Металеві грати також бувають різні. Контраргументом, що ставить під сумнів написання у тюрьмах і концтаборах розміщених в антології деяких безіменних поезій, можна уявити ув»язненого у міліцейському мавп»ятнику «аноніма», що мав поетичний хист, та, на жаль, ще більший хист до чарки. Був затриманий у громадському місці за не громадську поведінку, і запроторений «за грати» у відділку міліції.

Не варто було упорядникам додавати авторів «анонімів» до реальних, безперечних  в»язнів сумління. Таких, як Борис Антоненко-Давидович, Галина Гордасевич, Ігор Калинець, Святослав Караванський, Володимир Косовський, Валентин Мороз, Михайло Осадчий, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус… Якщо ж автори антології воліли чимдуж збільшити обсяг видання, прагнучи до вершин Рейтингу Книжка Року за базарним принципом «візьмеш в руки, маєш вєщь», благі іміджеві наміри знецінили дослідження, яке по своїй суті мало б бути серьйознішим.

А тепер про головну недоладність антології «ПОЕЗІЯ  ІЗ-ЗА  ГРАТ». Чи не свідомо упорядники оминули увагою багатьох українських в»язнів сумління, що дійсно, реально(!) писали талановиті протестні вірші у жахливих, нелюдських умовах? Замість того, щоб для збільшення обсягу антології додавати «анонімів», публікувати вірші, невідомо ким, коли, й де написаних, варто було пригадати твори українських поетів-політв»язнів, що каторжанами добували чорне золото за Полярним Колом у Воркуті та Інті.

Це Михайло Дмитрович Була (1931-2007), Василь Федорович Галета (1928-1988), Валерія Феофанівна Джулай (1915-1984), Андрій Михайлович Коробань (1930), Леонід Косовський (1947-2009), Микола Ігорович Красюк (1943-2004), Василь Олексійович Курило (1921-2005), Василь Дмитрович Петрів (Роман Писарчук) (1927), Марія Василівна Потикевич-Заболотна (1924-2007), Леонід Іванович Рябченко (1925), Іван Савич Лук»яненко (1914-2000), Володимир Петрович Терлецький (1928), Богдан Фенік (1925-1991).

Дивно, з якої такої вибіркової концепції найсильніші вірші протесту – не викликає жодного сумніву, що вони написані насправді «із-за грат» -  не потрапили в антологію в-ва «Смолоскип»:

 

               Дмитро Паламарчук 

 

        Ш О В І Н І С Т А М 

              Сто літ ви набиваєтесь в брати,

              Щоб дерти шкуру з того ж таки брата.

              Ви й нині прагнете нас запрягти

              І непокірних кинути за грати.

              Принісши нам і розух, і напасть,

              Не радуйтесь завчасно, людомори,

              Народ наш все помалу переборе

              І приневолити себе не дасть.

              Повидохнуть запроданці й приблуди,

              Ненависна імперія згниє.

              Була Вкраїна, Україна є,

             Вкраїна вічно буде! 

            Антологія також оминула на всі часи знаковий вірш поета Володимира Косовського, написаний каторжанином у 1947 році за Полярним Колом, актуальний донині, бо колабораціоністи й зрадники  нових поколінь почали витанцьовувати над прахом героїв. 

             ЗАПОЛЯРНЕ ВІТАННЯ 

             Я Вам пишу, поет Тичина,

             З тої далекої землі,

             Де каторжник ломає спину,

             Де кров, де піт, де мозолі.

             Сваволі ключники прокляті,

             Від миру Божого тайком,

             Правду, заковану й розп»яту,

             Замкнули сталінським замком.

             Тут марш гримить під ваші струни,

             Від стогону земля гуде –

             ГУЛАГ  і сталінська комуна

            Живі серця в труну кладе.

            Вітайте вашого Сосюру,

            В змаганні славте Сатану,

            Лижіть… Дуріть… Спасайте шкуру…

            Привіт Миколі Бажану.

            Уклін і Рильському, й Малишку…

            Прославте сталінський маршрут –

            Колючий дріт, собаки, вишки…

            Комуна процвітає тут.

            Епоха нової споруди,

            І вугіль з кров»ю, і руда…

            У землю лізуть пухлі люди,

            Зникають в тундрі без сліда.

 

            Обидва вірші узято з книжки «Я ТОЙ, ЩО ДУХОМ НЕ СКОРИВСЬ», Воркута, Інта, Санкт-Петербург, Київ, 2012р. (Видавничий дім «Особистості») Поруч з оригінальними текстами вміщені переклади російською мовою.

Більше про регресивну трансформацію світогляду видавців «Смолоскипа», що у часи вільного книгодрукування при Незалежності з комерційно-політичних міркувань крізь решето коньюнктури відсіюють імена українських в»язнів сумління, також «не помічають» окремі їхні гостро публіцистичні твори, дізнався я, коли ознайомився з повним текстом «Енциклопедичного довідника РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ, 1960-1990», (2012р.)  Після першого видання Енциклопедичного довідника у 2010 році у багатьох обізнаних читачів виникли обгрунтовані сумніви в анонсованій нібито науковій «енциклопедичності» видання. Хтось був обурений, що його ім»я, або ж ім»я знайомої людини, що чинила реальний спротив, не внесено до довідника. Інший волав до Небес, яким чином до списку шановних учасників Українського Опору потрапили особи, яких давно чекає заслужене, пак, вислужене місце у «Довіднику ЗРАДНИКИ УКРАЇНИ (холуї, перевертні … таке інше)». Щоб скандал не набирав обертів, енциклопедисти в-ва «Смолоскип» вдруге перевидали довідника у 2012 році, збільшивши його обсяг з 800 сторінок до 900-от. Добре, що з»явилися нові імена справжніх учасників опору. Проте, й цього разу навіть не одна «ложка дьогтю» зіпсувала «діжку з медом», а доволі багато наповнених по вінця «ополоників». Зупинимося на найхарактерніших.

За суб»єктивними критеріями в-ва «Смолоскип» чинили опір також ті особи, «що сприяли національно-культурному відродженню». Якщо охопити усіх українців, «що сприяли відродженню», потрібно друкувати десятки, а, може, й сотні томів. До слова-поняття «опір» в першу чергу додається прикметник «збройовий», далі йде «громадський», «інтелектуальний»… Та ніяким чином «сприяння» не є синонімом «опору». Чи пасує високе ім»я громадянина України, наприклад, співачці, що виспівувала вчора перед торішньою владою й виспівувує сьогодні перед нинішіми можновладцями? Хто більше запропонує «золотому голосу України», того грошовитого замовника й втішає «легенда співу» своїм колись бо унікальним голосом.

«Чинив опір» і шановний збирач старожитностей Іван Гончар. У біографічній  довідці не вказано, якому «російському імперіалізму» чинив опір автор скульптурної композиції у Переяслав-Хмельницькому, де відлита у бронзі величава Росія у кокошнику обнімає бідну дівчину Україну у плахті, захищаючи її від … самостійності. Непозначеним лишилося у довіднику ще й яким чином цей митець чинив опір русифікації українців. Його авторства скульптура письменника Максима Горького виграла творчий конкурс. Дякуючи вкраїнському мистцю, пам»ятник номенклатурному українофобу всесоюзного значення прикрашає Ялту. Очільник Спілки письменників СРСР не схвалював переклади в Україні на «укрАинское наречие» творів зарубіжних авторів.

Чинили «опір» у довіднику дружини й подруги дисидентів. Варили їм борщі, прали білизну, а хтось вдавався до крайнього ступеня опору, при сумних обставинах, що склалися, носили передачі своєму чоловікові або знайомому до слідчого ізолятора, їздили на побачення у край ведмедів. Таких героїнь опору у довіднику до двох десятків. За великим рахунком мало б бути сотні, тисячі дружин репресованих! Певно, дослідникам уподобалася лише ця жменька подружніх половинок за дуже … дуже суб»єктивними критеріями: «вони були знайомі з тим-то, тим-то, тим-то». Варто нагадати, аж занадто щільне  з н а й о м с т в о  з дисидентами мали слідчі комітету держбезпеки. То чому ж їх немає у довіднику?

Чи не відчайдушно чинив опір поет Андрій Малишко? Не хотів одержувати від Йосипа Сталіна дві його іменні премії? Малишковий опір кати зламали психологічними тортурами? Лише після погроз, що руки йому відрубають, мусив поет їх простягнути для  одержання чималих державних хабарів «за гідну компартії і радянського народу поетичну творчість»?

Так, ось в чому причина ігнорування упорядниками антології «ПОЕЗІЯ  ІЗ-ЗА  ГРАТ» вірша  каторжанина Володимира Косовського «ЗАПОЛЯРНЕ ВІТАННЯ»! У «забороненому» «Смолоскипом» вірші колимський політв»язень послав красномовне вітання улюбленцю Сталіна, радянському поету Андрію Малишку, він і в наступні роки перебував у комфортних рядах очільників Спілки письменників, аж занадто протилежної колимським в»язням життєвої долі. Розумненько вчинили у в-ві «Смолоскип», приховавши від україців 21-го століття «нестандартну» правду з вірша Володимира Косовського. Навіщо нам, нащадкам, знати про неприємне?

Не так активно, як Андрій Малишко, чинив опір Борис Олійник. Усього одну премію, добре, що хоч не Сталінську, а вже Ленінську примусили поета одержати комуністичні русифікатори (наступну Шевченківську премію не беремо до уваги, бо за неї грошей набагато менше давали). Треба відзначити, розмір державної Сталінської премії – 100 тисяч карбованців – при зміні імені на вивісці  зі Сталіна на Леніна аніскільки не поменшав. Українському незламному борцю-патріоту Борису Олійнику у мракобісні часи чинити опір такий великій сумі грошей було б смерті подібно…Читач, певно, втомився від поіменного переліку героїв, що «чинили опір» в уяві видавців енциклопедичного довідника. Заради психологічної розрядки пропоную не хитру загадку про двох відомих українських художників монументалістів.

Один художник, кавалер орденів, у 1963 році отримав звання заслужений діяч мистецтв, а у 1981 році – звання народного художника України. Брав участь у монументальному оздоблені Всесоюзної сільськогосподарської виставки у Москві, також прикрашав мозаїчними пано станції метро Московського метрополітену на героїчні теми трудових подвигів радянського народу. Остання його робота величне мозаїчне пано на тему всепереможної Червоної армії у великому залі Музея Великої Вітчизняної війни у Києві. Підписав протестний «лист 139-ти». На парткомі Спілки художників член компартії відмовився від свого підпису.  Мотиви тієї відмови ходили Києвом, обрали рис  анекдота. З протоколу партзборів стало відомо, що, зі слів художника, він лежав вдома тяжко хворий з  температурою, самого листа не читав, і не збирався читати, бо був напівпритомний, а підступні націоналісти якось проникли у його помешкання, і без його відома розписалися на листі … його рукою.

Інший художник під час комуністичного державного духовного терору намалював майже 100 кв.метрів унікального розпису у кафе «Хрещатий Яр» поблизу Хрещатика. Зобразив більше ста портретів киян, від князів до опальних діячів культури. Художня рада СХ, що складалася із заслужених і народних художників з компартійними квитками, визнала пано ідейно хибним. Стінний живопис не було поверх замальовано, а позбивано молотками разом з тиньком, оголивши цегляну стіну, запобігаючи вирогідному його відновленню-реставрації у майбутньому. Підписав «лист 139-ти». Від підпису не відмовився  навіть тоді, коли його позбавляли роботи по спеціальності, кілька років заробляв на хліб робітником.  Через багато років, коли ім»я талановитого українського художника стало відоме за кордоном – у Канаді відкрилася постійно діюча виставка живописних його робіт, а у Києві постійна виставка зі ста портретів будівничих незалежної України – було йому запропоновано вступ до Спілки художників, та лише з попередньою умовою, щоб слідом за колаборантами з минулих років він відмовився від підпису під «листом 139-ти». Й цього разу художник не схотів знімати свого підписа під листом протесту, бо для себе  вважав це аморальним вчинком.

Питання, який з двох художників – перший, чи другий – за критеріями в-ва «Смолоскип» потрапив до енциклопедичного довідника «РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ»?

Прикрасив довідника своїм специфічно патріотичним ім»ям перший художник, Степан Кириченко. Інший художник – Борис Плаксій, навіть після привселюдного у пресі нагадування в-ву «Смолоскип» його ім»я не було включене до другого видання енциклопедичного довідника.

Повертаємося до туристичної поїздки Енциклопедичним довідником РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ, яку варто було б назвати подорожжю по королівству Кривих Дзеркал.

Знайоме високочоле обличчя. «Лауреат державної премії ім.Т.Шевченка (1976), Держ. Премії СРСР (1983)» У 1973 році він «чинив опір», підписавши доноса до Москви голові Комітету держбезпеки Юрію Андропову на українських дисидентів, частина яких вже була ув»язнена. Друга ж частина діячів культури пішла по етапу вже після цього вірнопідданського листа, який крім нього підписав ще один герой підпільник зі сторінок Енциклопедичного довідника в-ва «Смолоскип». Був ще один підписант, та чомусь наймолодшого з трійці  видавництво не включило до героїв, що чинили опір. Несправедливо! Треба б дописати. Того листа-доноса українських літераторів у 1973–му році зачитував прокурор на суді над Іваном Дзюбою, як приклад вірного служіння української інтелігенції ідеалам комунізму. Після одержання від колоніальної влади в Україні хабаря-подяки, закамуфльованого ім»ям народного поета, а також чималої держпремії з московської метрополії, поїхав за кордон, до Нью-Йорка, членом делегації УРСР на Асамблеї ООН. Звісно, з необхідним рекомендаційним підписом від всюдисущого КДБ. По поверненню очолював Товариство зв»язків з українцями за кордоном, стратегічну установу, що також перебувала під пильною парасолькою комітету держбезпеки.  Ім»я багатократно перевіреного номенклатурного пристосуванця записане у довіднику «РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ» поруч з синами й доньками України, що сповна спізнали усі «принади» тоталітарної системи. Може Іван Драч спонсорував видання довідника і редакція у такий спосіб йому віддячила? Відповідь відсутня, допоможе нам асоціація.

Уявімо собі, що новостворене в-во «Каганець» випустило «Антологію ОПЕРНИХ СПІВАКІВ УКРАЇНИ». Й у нетрадиційний спосіб, узятий від колег зі «Смолоскипа», виявило щиру вдячність спонсору видання Івану Драчу. Відкриваємо антологію оперних співаків, і бачимо поміж облич Анатолія Солов»яненка та Євгенії Мірошниченко світлину вельмиповажного Івана Федоровича. Чим більше в Україні солов»їв, тим краще! Чи не так? Хто заперечуватиме, що високочтимий поет солов»єм проспівав усе творче життя, і нині співає (чинить опір!) членом Гуманітарної ради при Президенті України?

Наша поїздка довідником РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ триває. Перед нами світлина, можна впевнено сказати, найкрасивішої жінки з усього видання. «Учасниця укр. правозахисного руху у США (1983-91)» Чому ж з тисяч правозахисників  США, українців діаспори, що протестували проти свавілля радянської влади на землі своїх предків, лише Катерина Чумаченко, (та ще одна закордонна протестувальниця), потрапили до довідника? Невже добірна фото-чарівність цієї пані перемогла сотні учасників демонстрацій на підтримку українських в»язнів совісті, бо ті не мали власних фотографів для виготовлення іміджевих фотосесій? А таких було чимало, серед них Андрій Семотюк, Уляна Мазуркевич, Андрій Зварун, Андрій Фединський, Андрій Каркоць – та для них місця у довіднику не знайшлося. (За наведений короткий список активно протестуючих американців українського походження від автора щира подяка  п.Осипу Зінкевичу)

Продовжуємо асоціативний ряд. Після шаленного успіху з «Антологією ОПЕРНИХ СПІВАКІВ УКРАЇНИ» в-во «Каганець» вирішило упорядкувати ще й «Антологію ОЛІМПІЙСЬКИХ ЧЕМПІОНІВ УКРАЇНИ». Перед редактором «Каганця» постало непросте завдання, до переможців якого олімпійського виду спорту долучити вельмиповажного спонсора антології Катерину Чумаченко, дружину 3-го Президента України Віктора Ющенка? Гадаємо, світлина найчарівнішої пані має опинитися в антології серед красунь чемпіонок Олімпіади з художньої гімнастики.

 

… Підлабузництво і забутькуватість (безпам»ятство) – ментальні риси українців? Сподіваюся, ця рецензія-памфлет свідчить, що не все однакове на нашому хуторі. 

 

Закінчуючи невеселий огляд двох видань, знакових для науково-академічної концепції в-ва «Смолоскип», пригадав вірш, написаний у рік, що розмежував українську інтелігенцію на тих, кого влада кинула за грати або ж відправила під конвоєм у заслання, і на тих, кого опричники залишили жити нібито на свободі.

 

                                                           М   Е   Ж   А 

 

                                               Хто в спину вистрілив мені,

                                               Вітчизні цілячись у груди?

                                               Лежу забитий у труні.

                                               Та дух пішов мій поміж люди.

                                               Була у вбивць глузлива міна:

                                 - Переступив через межу…-

                                               Лежу в землі, неначе міна.

                                               Як серп на горлі їм лежу.

                                               Перемовлялися миряни:

                                               не стало прапора, мовляв.

                                               Та кров»ю завданої рани

                                               я їхні руки обілляв.

                                               Звивалися червонолиції,

                                               немов напившися ропи.

                                               Вони ще вступлять до поліції

                                               і пострижуться у попи.

                                               Здеруть з батьків останню свиту,

                                               в учені вибившись мужі.

                                               І відгородяться від світу

                                               у металевім гаражі.

                                               І воювати, мов пірати,

                                               з сусідом будуть за межу.

 

                                               В труні забитий, та не вбитий

 

                                               за Бугом-річкою лежу.
                 

 

Вірші політв»язня – «Товаришам із тюрми» (Лук»янівська тюрма, 1966р.), «Монолог Івана Франка (у сьогочассі(1966р.), «Притча про дуба» (Київ, Володимирська, 33, слідчий ізолятор Комітету державної безпеки УРСР,  1972р.), «Межа» (1972р.) – написані у тюремній неволі або ж в адміністративному засланні не про «метеликів», зокрема, гербарієм яких уславилась антологія в-ва «Смолоскип». Ці поезії не потрапили у 2012 році до добірної компанії «із-за грат». Та як не міркуй, це робить честь поету громадянину Миколі Холодному, що й через півстоліття «серпом на горлі лежить» «постриженим у попи», що «в учені вибились мужі», «здерши з батьків останню свиту». 

            … Дивує, що живих учасників руху опору в Україні – не вигаданих упорядниками, а справжніх героїв! – не обурює сусідство в Антології і в Енциклопедичному довіднику з підкинутими пташенятками від зозулі-коньюнктурниці, ненажерними за чужий рахунок, ненаситними до краденої слави, підлабузницьким фіміамом обкурюваними прочанами з секти угодовства з антинародною владою.

 

 

 

Напишіть відгук