ІВАН ДЗЮБА – ФЕНОМЕН КОГО, ЧИ ЧОГО?


 

Пройшло майже 20 років з опублікування статті «Д Е Ф Е К Т   К Р И С Т А Л У».

Велике видно на відстані. Та не обов»язково дивитися у мікроскоп, щоб розгледіти атоми й молекули, з яких складаються  як велетні,  так і карлики. 

С Л О В О, мова, література, мистецтво, політика, Число 10(77), Київ, 1993рік (редактор Олександр Сопронюк)

Георгій БУРСОВ, головний редактор, керівник прес-служби Міністерства культури України

 

                                                   Д Е Ф Е К Т   К Р И С Т А Л У

 

«УНИКАТИ РОЗМОВИ ПРО «НЕПРИЄМНЕ», «НЕКРАСИВЕ», ХИБНЕ НЕБЕЗПЕЧНЕ – ОЗНАЧАЄ ЛИШЕ ПОМНОЖУВАТИ ЙОГО  (Ів.Дзюба «Бо то не просто мова, звуки», 1990 р.)

 

- Вони любити вміють тільки мертвих – повторив крилатий вислів Іван Дзюба, виступаючи на літературному вечорі в роковину смерті Василя Симоненка.

  

- Любить його Леонід Миколайович Новиченко – провадив Дзюба – Люблять інші літературні жандарми й держиморди, що не давали Симоненкові вільно дихати за його життя.

 

            Івана Дзюбу стали любити живого. Всі, аж до «літературних жандармів».

 

Якихось п»ять літер у цьому прізвищі, як і в назві найтвердішого в світі кристалу.

 

«СКАЖИ, ЗА ЩО ЗНЯЛИ ТВОГО ПОПЕРЕДНИКА, І Я СКАЖУ – НАВІЩО ТЕБЕ ПОСТАВИЛИ НА ЙОГО         МІСЦЕ»


            Колишній Міністр культури скоріше жіночою інтуїцією, аніж свідомо, відчула чужорідність та лицедійність нинішніх її заступніків, інтелектуально законсервованих у піонерській організації ім.Леніна і в госпуправлінні ЦК КПУ; морально законсервованих у «фінських банях» – на обслугу з комсомольським вогником вищої свиноподібної номенклатури.

            Не політичними розбіжностями в поглядах керувалася відчайдушна Лариса Хоролець, коли твердо домагалася звільнити своїх заступників. Домагалася від гвардії-академіка (тоді член-кора) пана Жулинського – що він після марних спроб прослизнути через парламент на державні посади працевлаштований був радником Президента.

            Спеціаліста по «духовному відродженню з комсомольським парком і газком в номенклатурних лазнях» п.Богуцького вчасно із заступників міністра переведено до президентової камарильї, бо, гляди, і йому дісталося б від «залізної леді».

            «Випадковий міністр» Лариса Хоролець добре усвідомлювала, що то тільки верхівка баласту, національно вихолощеного, морально здеградованого айсберга, що десятиріччями «державно» тиснув своєю мільйонновою масою на дихальні шляхи української духовності…

            На якійсь із телевізійних «Плеяд» поетеса Оксана Пахльовська тільки-но стала твердо говорити про присутнього там пана Жулинського, як підвівся (ніби на амбразуру) галантний пан Дзюба: «Миколу Григоровича у нас критикувати не можна!» Вихована пані Оксана фразу так і не завершила, А шкода!

      

У вас не можна, так можна в нас. Пані Лариса Хоролець надіслала Президентові (Леонідові Кучмі. – Г.Б.) листа – якого із несуттєвими скороченнями оприлюднюємо.

            Спитаєте: навіщо?

            Аби прояснити – хоча б до певної міри – «смєщєніє» передостаннього Міністра, а головно на те, щоб відповісти:

   

                                         «ХТО ДО НАС ПРИЙШОВ?»

                                                  (лист подаємо без жодної редакції)

            «Усвідомлюючи, що в нашій державі безліч першочергових питань, які не дають Вам спокою ні вдень, ні вночі, все ж таки звертаюся до Вас особисто як Міністр того міністерства, що традиційно знаходилося десь поза увагою перших державних осіб, яким доручати життєво важливі для суспільства ділянки роботи було просто небезпечно.

            Міністерство культури, що вже майже рік з великими труднощами проводить якісно нову роботу, останнім часом забуксувало, бо пан Микола Жулинський, особа вразлива, ніяк не може забути своє двократне фіаско у парламенті, коли намагався очолити це Міністерство. А до оцієї травми, на лихо, додалися ще й марні його, також двократні, намагання посісти почесне місце Віце-Прем»єра (Пізніше таки вдалося спільно з іншими кандидатурами  с п и с к о м  провести у віце-прем»єри такого потрібного демократа. – Г.Б.).

            Пан Жулинський вибирає для компенсації завданого йому парламентом морального болю – мене, Міністра затвердженого  к о н с т и т у ц і й н о ю  більшістю (потрібно було лише, мінімум,  226 голосів, тоді як Ларису Хоролець затведили на посаді Міністра майже 400 народних депутатів. – Г.Б.).

            Вже два місяці він наполегливо блокує мої рішення з життєво-необхідного Міністерству кадрового питанння.

            Кого ж захищає пан Жулинський, після здобуття Незалежності з іміджем «демократа»?

            Колишній заступник керуючого справами ЦК КПУ тов.О.Єфременко виявив себе абсолютно некомпетентним, неспроможним, провалив питання економіки і постачання, які були йому доручені. Чуда й не могло статися, бо Міністерство запрацювало в нових умовах, коли «телефонне право» з дубових кабінетів на вулиці Орджонікідзе (нині вулиця Банкова. – Г.Б.) вже перестало виручати порозсовану по теплих хлібних місцях бездарну номенклатуру.

            Колишня «головна піонервожата «УРСР» тов.Врублевська – людина нещира, далека від культури й байдужа до роботи, яку виконувала, була здатна виключно до старих методів керівництва. Десятки нарад й засідань, повчальних штампованих промов на посередньому інтелектуальному, культурному рівні. Купи непотрібних паперів, числених звітів, де головне – «справна» цифра. Робота на громадських засадах Комісії по розшуку та поверненню культурних цінностей була організована нею, як далекосяжне окозамилювання (після звільнення Лариси Хоролець з посади Міністра культури України тов.Врублевську було переведено очолити новостворену Державну Комісію по поверненню національних культурних цінностей в Україну. Росія має бути особливо вдячна колишній «головній піонервожатій УССР» за тупцювання на місці роками цієї Державної Комісії. З російських музеїв, передусім з Ермітажу не було повернуто в Україну жодної мистецької та культурної реліквії, загарбаних колонізаторами в окупованій понад 300 років сусідній країні, також вивезених з українських музеїв у тил на територію Росії  під час Другої Світової війни. – Г.Б.).

            Тов.Єфременко терміново захворів, в тов.Врублевської також – «лікарняний». Обоє одночасно залягли у Феофанії – очікують. Чи не українського варіанту «ГКЧП»?

            Як називається роль, яку виконує пан Жулинський?

            Аналогічного листа я вручила Прем»єр-Міністру України Вітольду Фокіну. Він закінчується словами:

            – «Знімаю з себе, шановний Вітольде Павловичу, всю відповідальність за наслідки цієї інтригантської політики, яку дозволяє собі обтяжений довірою Президента пан Жулинський.

                                                                                24.07.92. Л.Хоролець».


            В одному з інтерв»ю Ів.Дзюба сказав:

            – Існують люди імениті, з великими заслугами, які через свою вразливість часом вважають себе недостатньо оціненими або звикли диктувати свої умови. Вони мають великі можливості впливати на уявлення високих службових осіб про інших.» – Чи не надто прозоро й надто відверто сказав міністр про свого патрона Жулинського?

            «Є тут і свої «бонзи» – люди, котрі мають і силу, і вплив – у тому числі на долю міністра».

            А колись ніякі бонзи не стишували голосу Івана Дзюби, привселюдно воздавав їм поїменно. Невже таки у мовчанні мудрість?

            Якщо так, то кому потрібна  т а к а  мудрість?

 

            «ЯКЩО  ПЕРЕСТАТИ  ГОВОРИТИ  ГОЛОСНО  І  ПЕРЕЙТИ  НА  ШЕПІТ,

            ТО  ТІЛЬКИ  СПОЧАТКУ  ЦЕ  БУДЕ  ШЕПІТ. З  ЧАСОМ  ШЕПОТІННЯ

            В  ЦІЄЇ  ЛЮДИНИ  СТАНЕ  ЗВИЧНИМ  ГОЛОСОМ» -

            – Пам»ятаєте ці слова одного добродія, тридцятирічної давності? – нещодавно я запитав новопризначеного Міністра.

            – Так, це сказано мною  на вечорі пам»яті Василя Симоненка – стиха проказав І.Дзюба.

            …Всюдипрониклі пристосуванці, що їх уже давно за політичні кульбіти охрещено «падличками», – нашіптували першим особам у державі кандидатури на відповідальні посади з «сімейного» числа своїх довірених осіб («падлички» – узагальнення, похідне від  імені нареченного й досі вітійствуючого на політичній арені хамелеона Дмитра Павличка. У каденцію Леоніда Кучми таварісчь-пан «Падличко» відпрацьовував роль «радника відділа кадрів» президентської канцелярії. – Г.Б.). Нарешті  пані Хоролець поставили умову: «Візьмеш до себе п.Яковину першим заступником, – дозволимо звільнити і Врублевську, і Єфременка». Та не схотіла неслухняна Лариса Іванівна брати на себе роль молочної матері майбутнього «міністра».

            З правилами запропонованої гри щось та й не дозволило їй погодитися.

            За це й була покарана артистка, що звикла до оплесків у театрі, а не до гнилих чоловічих перемет. Та й на своє лихо не мала хисту дворушності й лицемірства, того джентльментського набору чеснот, володіючи яким, чиновники приростають сідницями до державних крісел на довгі роки.

            От якби Лариса Іванівна була позашлюбна донька Брежнєва.., то провели б на почесну пенсію, ніколи не ставлячи під сумнів її перебування в номенклатурі. Та пані Хоролець – донька українського вчителя, і тільки.

                                     

                            "ДЛЯ  КРАСНОГО  СЛОВЦА  НЕ ПОЖАЛЕЕТ  И  РОДНОГО  ОТЦА"

                            (заувага Георгію Бурсову від майбутнього Міністра культури  Івана Дзюби)                                                 

         Ів.Дзюба, сам того не усвідомлюючи, виконує роль гувернера-академіка біля молодого чоловіка, якого певна політична група, що мережить плетиво навколо Президента, готує на міністра культури «їхньої України».

            На запитання кореспондента нинішній Міністр відповів, що збирається працювати не більше двох років. Саме такий реченець потрібен нинішньому студентові Львівського університету – за сумісництвом першому заступникові Міністра культури України, – аби здобутися на диплома. Бо вміння більш-менш вправно малювати гасла і об»яви недосить, щоб працювати Міністром культури (п.Яковина мав освіту «оформлювача декоратора», здобувши її на факультеті декоративно-прикладного мистецтва, а для держслужбовця вищого рангу на посаді «міністра» потрібно було йому, хоча б, підтвердження на папері юридичної вправності після заочного відсиджування у львівському виші. – Г.Б.)

            Проте: молодого брюнета, з борідкою і тихим голосом, властивим рогатим мешканцям тихого омуту, активного учасника інспірованої змови на ІІІ Зборах Руху проти тоді ще єдиного реального політичного опонента нинішньому Президентові – після виконаного на «відмінно» завдання – таки працевлаштовано в столиці. Аби в перспективі з політичної «шістки» виростити козир на пас»янс – щоб вижила нинішня Президентова команда (тоді відбувся перший етап  п о л і т и ч н о г о  поховання В»ячеслава Чорновола; провокація спецслуб, своїх і російських – в ній брав участь мер Івано-Франківська п.Яковина – призвела до триголового керівництва Рухом, до першого етапу зведення нанівець реальної, справді демократичної опозиції. – Г.Б.).

            Та крім своєї «лапи» у владних структурах потрібні грунтовні знання і досвід. Наш народ уже проходив чорну смугу революційних часів, коли ставили до керма держави вчорашніх, за висловом Леніна, «куховарок» (що й дозволило їм прискорено позакінчувати створені під них «академії-рабфаки»). Що згодом наробили ті «міністри, командарми, народні академіки» – українському народові запам»яталося гірко.

 

                                               «ЛЮДИ  ГРОШІ  ЗАРОБЛЯЮТЬ,  А  ТИ  ВОРОГІВ»

                                                                 (Критична заувага Г.Бурсову від дружини)


            Працівники Міністерства культури України, виконуючи службові обов»язки по «відродженню української духовності», користуються з мови навіть не іноземної держави. А вчорашнього «старшого брата», – це приблизно те саме, якби люди з Міноборони України користувалися мундирами чужої армії.

            Боєздатність війська суто від мундирних атрибутів не залежить. Бувало, що перед ворогом піднімали руки вояки, одягнуті в національні строї. Ось і в штаті Мінкультури, набраному ще за 6-ої Статті брежнєвської Конституції («партія – ум…»), україномовних професіоналів по зав»язку, «вільне володіння», одначе, аж ніяк не заважало їм за тих часів відкрито «проводити в життя» капеесесівські вказівки, аби прискорити «інтеррусифікацію» українського народу та винародовити його духовність. І сьогодні, досить пристойно володіючи «державною мовою», а не «рідною українською» (відчуваєте різницю?), поховавши компартійні квитки, і вже ось-ось при нових паспортах без графи «національність» – ці чиновники надовго забезпечили собі провідні ролі в трагічному для української нації спектаклі «Відродження України руками її МОГИЛЬЩИКІВ».

            Така ситуація не тільки в Мінкультури. Та це аж ніяк не виправдовує мляву, схожу на шепіт закоханих кадрову політику нинішнього Міністра культури.

            Немає «команди Дзюби»! Всі нові заступники Міністра – це нав»язані силовими структурами Кабінету Міністрів кандидатури. Намагання пана Дзюби провести власного однодумця на «першого заступника» було марне. Не знав учений, чим не догодила пані Хоролець, на заміну якій був підібраний саме він?

 

                                               «В  КОРОЛІВСТВІ  ВСЕ  СПОКІЙНО,  БЕЗ  ЗМІН»

 

            Кореспондент: «Використовується Ваше ім»я – для того, щоб під його прикриттям нічого не міняти – у тому числі й кадри?»

            Ів.Дзюба: «Може, і був розрахунок на моє ім»я. Але мене тривожить інше – чи вдасться щось зробити, чи ні».

            Чи  д о з в о л я т ь  щось зробити? – Така відповідь була б і конкретніша, і по суті.

            …Начальники управ та відділів Мінкультури, як добирали, так і добирають сьогодні до штату «безпечних» підлеглих, що в перспективі не загрожуватимуть чиновному «щастю» «україномовного» керівництва внаслідок своєї неспромоги не тільки розмовляти українською мовою, а  й  м и с л и т и  категоріями української нації.

            Ходоки ж із провінції до культурної столиці України в справах  к у л ь т у р и – все це БАЧАТЬ і ЧУЮТЬ, бо змушені спілкуватися з тими ж «общєчєловєкамі» тим же «общєчєловєчєскім язиком», як і за пріснопам»ятних інтернародовбивчих часів батька Щербицького.

            Коли ж до Мінкультури приїздять у справах поросійщені земляки нинішнього Міністра, – то заспокоюються: в Міністерстві до виконання страхітливого «Закону про мови» ще ой як далеко! З тим і повертаються ковалі духовності, окрилені до нових культурзвитяг, аби тихо зліквідувати залишки українства на Сході та Півдні України…

- … «Де кати і де жертви?» – по-філософському завважив Ів.Дзюба в одному інтерв»ю.

Один із варіантів відповіді міг бути такий:

КАТИ перейняті кадровими питаннями. Зокрема: призначають свої ЖЕРТВИ на Міністрів.

І тоді задовольняються будь-які примхи. Навіть найблюзнірніші. Скажімо, лакеїв нинішнього Можновладця та його Кримського намісника: йдеться про дні культури кримсько-татарського народу в Києві – попри те, що позиція Меджлісу була однозначна: того не робити. Пан Міністр начебто зрозумів і підтримав. І це тоді, коли тисячі татар і досі на своїй Батьківщині просто неба, під парканами своїх осель, з яких СТАРШІ сонцелюбиві БРАТИ повикидали ввесь їхній народ 44-року.

…Або ж: культурну громадськість сколихнула заява в пресі і радіо п.Леся Танюка про черговий факт свавілля чиновництва з «комсомолів». Навколо пальця обвів колишнього Міністра культури керівник відділу міжнародних зв»язків, незамінний спец (чи для української культури?) зі слов»янським прізвищем Рижов. Та не сам, а змовившись з головним експертом відділу образотворчих мистецтв, уже з французським прізвищем – Бальзак.

Скинули офіційно – за копійки – (проти міжнародного рівня цін) кілька десятків творів українських мистців із фондів зберігання – німецькому перепродачеві-бізнесменові. А перед тим діячі культури культурно побували з дружинами на хлібосольних (за його рахунок) уікендах у Німеччині.

Те, що посткомуністичне хронічно ненажерливе чиновництво можна купити за жвачки, а не за пристойну ціну, слідчі органи не заспокоїло. От тільки подання до Ген.Прокуратури зробив усе той же сам невгамовний пан Л.Танюк, а не безпосередній начальник «україномовних» хлопців, Міністр Дзюба.

Щоб закінчити кримінальні дії, потрібно, аби працівник Ген.Прокуратури поїхав до Німеччини, бо на місці всі попередні дії слідства, що передують «справі», завершено. Відбулася офіційна розмова слідчого  і  з нинішнім Міністром. Та валюти на цю важливу поїздку НЕМАЄ й досі! (приблизна оцінка вкрадених шахрайським методом творів українських мистців – кілька мільйонів доларів. – Г.Б.).

Ба більше: пана Рижова пан Міністр посилає до Німеччини узгодити останні деталі з учасником афери з німецької сторони паном Хіппом. Перепрошую, бо у відрядженні п.Рижова зазначена інша мета: «Організація Днів України у Баварії». Та майже порожні глядачеві зали, нуль – реклами і національних прапорів свідчать, які саме справи налагоджував повпред Міністра культури.

Може справді, ліпше було б Іванові Михайловичу й далі працювати в літературознавстві, на що він сам неодноразово вказував, відчуваючи справжню суть  н а д і й, що на нього покладалися…

 

                                     – ТОЖ  ЗА  ЩО  ДАЛИ  ДЗЮБІ  ПРЕМІЮ?

                                        ЗА «ПРОСТО МОВУ»?

                                     – ТО  ОФІЦІЙНО!

                                        НЕ  ЗА «ПРОСТО»  – ПРИСУДИЛИ ШЕВЧЕНКІВСЬКУ

                                        ЗА  ДЗЮБИНУ  ЛЕНІНІАНУ»

                                                               (З розмови у вестибюлі палацу «Україна»)

 

Як знати, «Інтернаціоналізм чи русифікація» – це своєрідна пристрастна полеміка Івана Дзюби з глашатаями вульгарного інтернаціоналізму.

Своєрідною квінтесенцією комуністичної брехні, одним із ватажків банд «інтернаціоналістів» був україномовний секретар з ідеології Львівського обкому партії з українським прізвищем у паспорті «Маланчук». 

«Под массированный обстрел взята украинская культура. В националистических гетто по обе стороны океана льются горькие слезы над ее «трагической» судьбой: она-де пребывает в глубоком упадке, чуть ли не под угрозой исчезновения. Буржуазно-националистическая пропаганда без конца муссирует тезис о «неравноправности» украинской культуры, литературы, искусства, о том, что национальная политика Коммунистической партии направлена будто бы… на постепенное вытеснение их из жизни народа, замену культурой русской». 

«Вільне володіння російською мовою безмежно розширює духовні горизонти, збагачує інтелектуальний світ представників усіх наших народів». 

«Какими же далекими от действительности, какими жалкими оказываются утверждения буржуазной пропаганды, будто лозунг единой многонациональной, интернациональной советской культуры – это всего лишь ширма для действа, в котором происходит планомерное вытеснение национальных культур русской». 

«Цинізм у перебріхуванні ленінізму доходить до того, що доктор історичних наук, секретар Львівського обкому В.Маланчук у статті «СИЛА ВЕЛИКОЙ ДРУЖБЫ» оту вже обговорену нами сугубо расистську тезу про те, що російська мова – «Могучий источник развития экономики и культуры всех народов» – приписує… Леніну». 

«В.Маланчук згадує Леніна тільки для того, щоб його іменем замаскувати антиленінські ідеї. Всі хитросплетіння словес Маланчукових покликані приховати і виправдати русифікацію і зверхцентралізацію, мовчазну ліквідацію суверенітету республік». 

Ви здивуєтеся, перу комуністичного ідеолога В.Маланчука не належить ж о д н а  з цитат! Отсі цілковито антонімічні цитати – три перші проти двох прикінцевих – належать  о д н о м у  авторові. Нинішньому Міністрові-академікові: «ИВАН ДЗЮБА. «Грани кристалла», Москва, «Мысль», 1982г.»; «Іван Дзюба. «БО ТО НЕ ПРОСТО МОВА, ЗВУКИ…», Київ, «Радянський письменник», 1990р.», «Іван Дзюба. «ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ  ЧИ  РУСИФІКАЦІЯ», Париж, «Сучасність», 1968р.». 

Наприкінці ретроспективного розділу подам трохи статистики. В трьох перелічених працях позапартійного автора, написаних і у часи підневільного комуністичного мракобісся, і у часи вільної Перебудови «дороге ім»я Леніна», «марксизм-ленінізм», мудрі цитати з «основоположника» згадано 218 (двісті вісімнадцять) разів…

 

                                                                   К Р И С Т А Л

                                                            ШІСТДЕСЯТИХ  РОКІВ

 

Його природні грані при початку брежнєвсько-гебістської реакції випромінювали стільки енергії, що її вистачало на живлення молодого покоління українських патріотів.

«Якщо цього «прапора» сховати за колючий дріт, ефект буде протилежний». Аби цього не сталося, органи КГБ спланували КРАЩУ (?)  д о л ю  д л я  п о в н о г о  т в о р ч и х  с и л  г р о м а д я  н и н а   Дзюби.

Ювеліри-професіонали знають, що в найбільших алмазових кристалах під збільшувальним склом завжди можна знайти дефектне місце, де ще й тріщини немає, але саме тут вона й може бути. То велика наука, відшукати в «найтвердішому» з «найтвердіших» уразливе місце.

А далі – технологія така.

Міцним клеєм фіксується об»єкт, затискується в лещатах і у філігранно-точно визначене місце зубилом з  м»я к о ї  червоної міді (а не з твердого сплаву, як за логікою мало б бути) наноситься один влучний, достеменно розрахований на силу удар.

І все… І немає кристалу.

Натомість – десятки уламків, з яких виготовляють коштовні діаманти різноманітних конфігурацій. Сонячно-небесними, відшліфованими, відполірованими  ш т у ч н и м и  гранями діамантам чіпляють власні імена: «Лауреат», «Енциклопедист», «Академік», «Президент асоціації», «Літературний критик», «Редактор», «Перекладач», «Міністр»…

Ретро-фотознімок  т о г о  кристалу, зроблений на початку 60-х, зберігають у пам»яті одинаки колекціонери, свідки й сучасники його появи з української землі.

Яке щастя, що українські самородні кристали ХІХ століття «Громадянин Тарас Шевченко» і «Громадянин Іван Франко» не потрапили до рук ювелірів, професіоналів вищого класу, рівня знаної фірми по обробці дорогоцінних каменів, що міститься в Києві на вулиці Володимирській, за числом 33.

А діамантами, як знати, прикрашаються корони монархій, скіпетри.., президії конгресів, урочистих зборів.., навіть крісла міністерств.


           На передньому плані: 

Новопризначений Міністр культури України Іван Дзюба з властивою йому сором"язливою посмішкою ("Альхен") прийшов     знайомитися з  колективом Міністерства культури.

На задньому плані: 

Колишній Міністр культури України Лариса Хоролець прощається зі своїми співробітниками

фото: Viktor Marustschenko

 

 

ПостСкриптум (через дев»ятнадцять років)

Автор цієї статті, надрукованої у «СЛОВІ» ще до рейдерського захоплення газети мовчано-голотівським кланом, тоді редактором був засновник видання Олександр Сопронюк, за півроку праці з новим Міністром культури України Іваном Дзюбою пересвідчившися в марності будь-яких спроб вплинути на свідомість великого кабінетного теоретика, що був посадовлений «зіц-прєдсєдатєлєм» у крісло Міністра (по аналогії з зіц-прєдсєдатєлєм артелі «Рога і Копита» з роману письменників Ільфа і Петрова) написав заяву про звільнення з посади «головного редактора, керівника прес-служби Міністерства культури України». Співробітниця відділу кадрів Міністерства була здивована: «За вісім років, що працюю у Мінкультури, жоден працівник не звільнявся з роботи  за  в л а с н и м   б а ж а н н я м. Або йшли на пенсію, або офіційно були переведені на іншу роботу».

Міністру культури Івану Дзюбі було підібрано підходящого нового керівника прес-служби, неординарну особистість якого характеризує те, як він представлявся при спілкуванні з журналістами, що цікавилися роботою Міністерства: «Будьмо знайомі, я чоловік Ольги Басистюк!». Їх Величностям безіменні помічники комфортніші. Та, хіба, лише безіменні?  Б е з с л о в е с н і !

Ще через майже рік, певно, що, нарешті, усвідомивши відведену йому чиновницьку роль заради камуфляжу неоукраїножерної влади та наступної пролангації Леоніда Кучми на другий президентський термін (загравання з українською інтелігенцією входило у передвиборні плани секретаря парткому ракетного заводу та його україноподібної камарил"ї), Міністр культури України Іван Дзюба написав заяву про відставку за  в л а с н и м   б а ж а н н я м.  

Україна плаче й регоче!

  

ПостПостСкриптум

Так сталося, стаття «Дефект Кристалу» була надрукована у 1993 році в газеті «СЛОВО» на другий день після підписання Ів.Дзюбою наказу про моє звільнення. На організованій міністерством прес-конференції запопадливі чинуші, чиї сідниці приросли до крісел мінкультівської  с і н е к у р и, зчинили справжнісінький гвалт: «Не можна було Бурсову підписуватися під статтею, як «головний редактор, керівник прес-служби Мінкультури України», бо його нами вже звільнено!» Не переймалися тим, що підготовка до друку у щомісячнику триває кілька тижнів. Невинною побрехенькою міністерських сраколизів було й озвучене на прес-конференції моє «вигнання з міністерського Раю». Про звільнення за власним бажанням Георгія Бурсова, а не за бажанням начальства, як це часто у нас трапляється, підлеглі академіка, літературознавця, і те де, і те пе, Івана Дзюби – ані слова.

 

http://2000.net.ua/2000/forum/vera/31354  Щомісячник 2000   17.08.2001

 «Иван Дзюба: «Я никогда не ходил на парад…»

— Независимость Украины начиналась в том числе и с того, что вас назначили министром культуры. Как вы себя чувствовали в этой роли?

— Плохо. Я не рожден для этой работы… И был рад избавиться от такой обузы. Мое дело — кабинет, книги, писать, читать… Но если вообще говорить о том министерском опыте, то роль любого министра до недавнего времени была нивелирована. Они не были наделены правами ни политических деятелей, ни таких фигур, которые решают серьезные вопросы… Министр был несчастный человек, который с утра до ночи принимал жалобщиков, разных посетителей… А вопросы, которые он должен был решать, — это по большей части очень низкий уровень: например, в какой-то музыкальной школе потолок протекает, а в балетном училище провалился пол, надо помочь…

 

 

 

 

 

           

 

           

 

           

 

           

 

           

 

 

Напишіть відгук