Мовчання з могили Миколи Холодного

 


Майстра гострої політичної сатири сьогодні згадують не лише в контексті знакових його поезій. Почалося копирсання в брудній білизні поета шістдесятника, що з відомих непоборних обставин не має можливості відповісти «Криком з могили» нині відважним  дослідникам гріхопадінь поета. В  сільського хлопця – а саме хлопцем прожив Микола -  домінувало бажання стрімко вскочити на столичний літературний Парнас,   щоб члени Спілки письменників узяли його до шляхетної своєї VIP- компанії. Членам при радянській владі інстинкт самозбереження  говорив: «Холодний – носій цілого букета хвороб! Не підпускайте баламута  до свого ідеологічно здорового тіла!».  Зірковість прописаних на Парнасі «метрів» укр.рад.писемства була затверджена в ідеологічному відділі Компартії України. Добра половина літературних сантиметрів творили тоді під парасолькою П»ятого політичного управління держбезпеки УССР, аналога гітлерівського гестапо, політохоронки  нацистської Німеччини. Те, що Холодний вже не дихає, бо у могилі, а вічно живі «метри» продовжують втягувати на повні груди повітря лакейської свободи, через плече спостерігаючи тупцювання пігмеїв на могилі Миколи Холодного – є підтвердженням соломонової мудрості: УСЕ МИНАЄ. Залишаються українці.


Вони любити вміють тільки мертвих. Мені  довелося любити Миколу Холодного живого. Це, чесно кажучи, було нелегко.

Амбітний хлопець народився у поліському хуторі на Чернігівщині в родині робітника і селянки. Сімейне життя у батьків не склалося. У вогонь гіпертрофованого честолюбства підлітка підливала масла фізична вада. Розпитував Миколу, та він так і не признавався, від вибуху якої воєнної цяцьки юнаком отримав ушкодження? Зі спотвореною правою половиною обличчя, з відірваними пальцями на руці подався до столиці, до Київського університету імені Тараса Шевченка. Провчився «грішник» цілих п»ять років, бо з дисидентським блиском очей, як у Холодного, в часи брежнєвського мракобісся треба було мати пластунський хист втриматися непоміченим у переповненому ГБ-стукачами Київському університеті. Розкусили  аморальність  прихованого антирадянщика лише на п»ятому курсі, й хутенько витурили за місяць до захисту диплома.

У відомій хаті народника Івана Гончара – у двоповерховому особняку на елітному Печерську – відбулося моє знайомство з поетом ще до його спровокованої конфронтації з землячками, закоханими в ліри, бандури й солов»їні пісні про кохання. Гноблена, голодом морена нація волала – де ж ви, сини мої? Не ліричними піснями про хрущі, що над вишнями гудуть, а по-справжньому, по-бойовому озброєні відважні воїни!

Критичне ставлення до влади з народження було в бунтівливо налаштованого Миколи. Листівку «Сталін помер. Люди моляться Богу» п»ятикласник – майбутній майстер поетичної метафори – підкинув у коридор сільської школи.

…На початку дев»яностих, після реінкарнації поета із забуття, порівняв Холодного з бомжуватим собакою, що, шкутильгаючи, тиняється великим містом. Одна лапа покалічена, половина морди спотворена – хтось з гомо сапіенсів хлюпонув на дворнягу окропом. В чотирилапого ізгоя кидають камінням… А друг людини від того стає ще зліше.

Порівняння Миколі не сподобалося. Я продовжив фантазувати на тему його каліцтва. Пригадав випадок з болгаркою Вангою, що набула своїх надлюдських здібностей, коли буревій підняв її і вдарив об землю. Дівчина осліпла очима, проте стала провидицею.

-    Тобі не здається, Миколо, що поетичний дар отримав після того  вибуху, що скалічив і добряче струсонув твою юначу голову?
-    Коли так, то давай шарахну й тебе головою об стіну. Може й ти почнеш вірші писати?

Епатажним, дратівливим тоном спілкувався літературний і громадський ізгой. Правда Холодного була не лише метафоричною, а відверто колючою й пекучою. Дивно, за некомфортну для оточення його поведінку Миколу поважали і щиро любили, особливо молодь. А хтось, як нині пересвідчуємося, ображався й закарбовував у маларасєйській душі бажання навзаєм укусити поета, що поневірявся столицею без дотримання правил шляхетної поведінки, як ниніші викривальники його гріхів літали тихенько й низенько, скоріше, повзали.

Офірний цап

Про «зраду» Холодного десятки язиків стерлося. Проте, підписане його іменем «каяття» в «Літературній Україні» не було виключенням з правил специфічно шляхетної поведінки багатьох героїв з когорти шістдесятників.

Василь Овсієнко, політв»язень, лауреат премії імені Василя Стуса, в  публіцистичному матеріалі «Український спротив: доба особистостей» дослідив широкий спектр учасників і попутників шістдесятництва.

- Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х — задушеним. Хто хотів вижити, той мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Василь Захарченко), інші криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних «українських буржуазних націоналістів — найманців іноземних розвідок», вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї Батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші надовго йшли у «внутрішню еміграцію» (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або й справді емігрували в Росію (Лесь Танюк, Павло Мовчан)…



Юрій Мушкетик в інтерв»ю «Главреду» дав коротку характеристику поету Холодному.
- Ось недавно помер Микола Холодний. Кручений був дуже чоловік. Він сам заплутався у КГБ. Але у нього є такі вірші, яких ні в кого, мабуть, немає. У ті зловісні роки зовсім юний написав вірш про 1933-й рік: «Жінка кинула чоловіка, і торби на горба. Подаруй їй, владико, колосочок з герба». Або ж: «Сьогодні у церкві коні ночують і воду п’ють. Сьогодні новим іконам прочани поклони б»ють. Сьогодні ґвалтують рації про мера шлункові болі. Сьогодні зникає нація, а світ очманів на футболі…»

А ось цитата  з інтернет-видання «Сіверщина», її автор також, певно, що з українських інтелігентів.

- Помер поет Микола Холодний. Знайшли задубілого і засмерділого в остерській квартирі – довго не виходив, сусіди примітили. Талановитий був, але злість його поїдом їла і він ненавидів цей світ і залишив його зі смородом. Як жив – так і помер.

Золотий голос

Жінки грали і грають неабияку роль в житті творчих особистостей. Закомплексований покаліченим обличчям, Микола прагнув захмарних висот. І закохався в юнку з дивним голосом, солістку народного хору.

Співачка була в центрі уваги, зачаровувала співом. Її запрошували на сімейні свята. Холодний лише кілька хвилин провів в товаристві чергової юної дами свого серця. Можливо, встиг освічитися у почуттях.

За Миколою уважно спостерігали психологи з П»ятого політичного управління КГБ. Досконало вивчили його характер, явних й прихованих вад було досталь. «Розділяй і владарюй» – імперське кредо золотом кремлівської проби було ніби викарбувано на сірому граниті п»ятиповерхового монстра по вулиці Володимирській, 33. В той час пріорітетним завданням органам держбезпеки компартією були поставлені «профілактичні заходи» по перевихованню тих, хто зійшов на антирадянські  манівці з прямої дороги до коммунізму. Ім»я колючого, дратівливого поета було у всіх на слуху. Нескладно було розсварити  Миколу Холодного з вишивано-кулінарними патріотами України.

Один хлопчина сфотографував Миколу під час прогулянки з юною співачкою. Біля Ірпінського будинку творчості СПУ на імпровізованому стенді під мостом розмістив фотомонтаж про «парочку закоханих». «Зухвальця-гвалтівника» Холодного, що «спокусив, а, може, й занапастив золотий голос України!», вишивані сектанти-шанувальники, що збиралися на притишені молитовні збори в хаті Гончара – піддали обструкції.

Згодом – у дев"яностих рока, коли КГБ наказав довго жити – той фотограф аматор привселюдно признався, що виконував завдання. Та процес відторгнення поета уже пішов!

«Гріхопадіння» Холодного, проти якого ополчилися всі, кому не лінькицькувати безбройного не треба великої мужності - почалося з розповсюдження Миколиного «Відкритого листа до…» – вказувалось ім»я співачки.  Як пам»ятаю, Микола застерігав юнку від розтринькання пісенного таланту у великому місті. «Патрійоти» наввипередки запрошували ще тоді наївне провінційне дитя прикрашати чарівним співом застілля з оковитою і квашеною капусткою, «яку дуже полюбляв Тарас Григорович». Після застіль з вишиваними патріотами довелося співачці лікувати горло в Криму. Дісталося у відкритому листі Холодного і музею Івана Гончара, де юна співачка днювала й ночувала. Згодом й вийшла заміж за молодшого від Миколи всиновленого племінника скульптора.

У своєму відкритому листі вихідець з села, селюк(!) Микола Холодний раптом заговорив про марність фетішизації українцями другої половини 20-го століття глечиків бабусь, дерев»яних кухлів дідусів, тощо. Для  української молоді, що мала б енергійно розбудовувати фундамент своєї вимріяної поколіннями національної  держави, існують продуктивніші способи самовдосконалення, аніж  малими дітьми копирсатися в етнографічній минувшині. Коли в усьому світі навколо України вирішуються доленосні фізичні, математичні, економічні проблеми – підвалини національних держав, майбутнє народів, що вже стали нацією, або прагнуть до того. 

- Зрадник Холодний замахнувся на святе!  Пішов проти нашої чесної громади!
Особисто ображені зухвальцем ментальні пліткарі розповсюджували про нього дикі нісенітниці. Відважними викривачами «зрадника», як правило, були сіренькі особистості, що при мареннях-загрозах по кутках шепотіли про свою удавану небезпеку радянській владі. Наймення «хахлов» і «маларосов» не повинно б було їх ображати. Викликати надто серйозну цікавість в каральних органів держбезпеки своїм вишиваним глиняно-солом»яним вовтузенням ці контрреволюціонерчики – «герої до першої скрути» (Ліна Костенко) – ніяк не могли.

Ворожість до поета, несприйняття Миколи Холодного передусім були виявом ревнощів і заздрощів, що отруїли існування не одному поколінню українців. А гостро сатиричні, патріотичні, по своїй суті антирадянські, бунтівливі вірші сина України Миколи Холодного вже друкували в Нью-Йорку, Парижі, Братіславі, Римі, Мюнхені, Торонто і Варшаві.

Ядуче перо

У 1991 році до мене, редактора відділу культури київської газети «Молода гвардія» приніс Микола добірку нових віршів. Серед них був один начебто з циклу мандрівних поезій: «Кличе знов Кагарлик у дорогу. Десь любов там блукає моя. Кагарлицький собака за ногу мене вкусить, неначе змія…»

До головного редактора київської молодіжки зателефонував обурений громадянин з прізвищем Кагарлицький. Він був переконаний, що літературний хуліган Холодний у вірші мав на увазі саме його. На віки прославлений поетом цей добродій чомусь вимагав спростування-вибачення. Я пообіцяв опублікувати його листа до газети, де він воздасть наклепнику по заслугам. Та панок Кагарлицький, певно, охолонув. Обіцяний протест, на превеликий жаль наших читачів, що не без почуття гумору, до редакції не надійшов.

Згодом покров поетичних метафор було скинуто. У 1995 році цей вірш увійшов до «Усмішки Джоконди», поетичної збірки, надрукованої за власні Миколині кошти.  У ньому йшлося не так про одного з охоронців «усього святого» добродія Кагарлицького, як про сам музей Івана Гончара, де Микола отримав відкоша від співачки. Вірш про храм української культури на печерському пагорбі закінчувався: «…Йде малеча наївна з поклонами, щоб любові навчив до землі. А в котеджі лежить за іконами той, що люльку курив у Кремлі… На воротях собаки зображення, так би мовити, замість герба. Про собаку зворушливі враження із котеджу виносить юрба».

«Люльку курив» чи то бюст Сталіна, чи то парсуна з зображенням комуністичного ідола. То була, певно, одна з ранніх робіт скульптора Гончара. Він же автор пам»ятника українофобу Максиму Горькому в Ялті. Ще один знаковий пам»ятник «апостола» української культури в Переяславі-Хмельницькому, де величава росіянка в татарському кокошнику обнімає дівчину в українській плахті, оберігаючи бідну українку від… самостійності.

Хіба тільки мистець Іван Гончар, щоб прохарчуватися виконував настанови партії, членом якої був? Згадайте великого інтелігента Максима Рильського: «Перший сокіл Ленін, другий сокіл Сталін»…

Принагідно, щоб змалювати атмосферу шістдесятих-сімдесятих років з отруйними випарами над столичним інтелігентським болотом, слід процитувати листа до одного з московських владик, підписаного талановитою трійцею відомих українських літераторів, що й донині живуть, докладаючи запатентовані в КГБ свої руки «духовних цілителів» до незагоєнних ран української культури великомучениці.

«22 марта 73г.»  Председателю КГБ СССР тов. АНДРОПОВУ Ю.В.

                             Первому секретарю правления СП СССР тов. МАРКОВУ Г.

         Уважаемый Юрий Владимирович!

         Мы, украинские советские писатели, решительно осуждаем действия так называемых литераторов Светличного, Стуса, Сверстюка, Караванского, братьев Горыней, Мороза, Черновола, Осадчего, математика Л.Плюща, В.Некрасова и др. погрязших в националистическом болоте и не раскаявшихся в своей антисоветской деятельности. Нет и не может быть прощения им, замахнувшимся на самое святое – на социализм, на вековечную дружбу между русским и украинским народами, на чувство семьи единой. Их писания, создаваемые с целью подрыва и ослабления советской власти, будут отброшены народом и историей. Заверяем Вас, что никаким отщепенцам не удастся рассорить нас с ленинизмом, с коммунистической партией, с законом.  Украинский народ никогда им этого не простит»

Один добродій зі святої трійці в свій час подавав в суд на газету, що першою надрукувала це факсімілє листа з трьома оригіналами підписів українських літераторів. Суд постановив, автентичность підпісів на фотокопії листа не можна стовідсотково підтвердити «з технічних причин». Звісно, оригинал доноса далеченько, за вісімсот кілометрів, в архіві КГБ-ФСБ.  

Довжелезний ряд конформістів-геніїв можна продовжити до наших днів. Та не станемо цього робити, бо в усі часи ці невмирущі патріоти України з чистими руками, які ніколи… вже дихають на ладан зі штучними стимуляторами серцебиття.

В моєму архіві чималий стос віршів Миколи Холодного. Немає жодного, хоч чимось подібного до відомих епохальних творів аксакалів української радянської літератури «на злобу дня». Так званими "паровозами" торували собі шлях на комфортний столичний Парнас провідники  нинішньої української – Господи, прости! – духовності.

В Музеї дисидентського руху, в розділі «Персоналії» про поета Миколу Холодного є такі рядки:

- Вірші Холодного розповсюджуються в самвидаві. Їм притаманна іронія, алегоричність, потужний патріотичний пафос. Його рядки стають крилатими… У травні 1966 в самвидаві поширюється його 90-сторінковий лист до П.Шелеста, де йдеться про порушення Загальної Декларації прав людини ООН… У грудні 1971 р. Холодний поширює лист до пленуму Спілки письменників України з питань роботи з творчою молоддю…20.02 1972 р. Холодний заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч.1, головне звинувачення – за збірку віршів "Крик з могили"). Слідчий Берестовський шантажував Холодного психіатричною експертизою. 7.07. 1972 р. газета «Літературна Україна» під назвою «На терези совісті» опублікувала під прізвищем Холодного листа, сфабрикованого КГБ. «Автор» ніби відрікається від своїх «політично хибних віршів» та осіб, які штовхали його в «антирадянську трясовину».

Миколу було звільнено зі слідчого ізолятора КГБ і відправлено подалі з Києва поневірятися в українську провінцію. Згодом дозволено працювати вчителем російської мови в сільській школі. Районний гебіст регулярно привозив пляшки, та Микола їх віддавав комусь.

- Вони хотіли, щоб я став алкоголіком, щоб тема «поет Холодний» назавжди була закрита.

Дружини шістдесятників

«Шерше ля фам» – ця приказка була доленосною для багатьох шістдесятників.



Один інтелігент завдяки своїй берегині дружині був врятований від гарантованої смерті у мордовському таборі. На одинадцять років молодша від нього, з маленькою донькою на руках. ГБ-психологи вивозили ув»язненого зі слідчого ізолятора до лісу «подихати повітрям». Тут  кохана в сльозах кидалася йому на шию. В результаті психологічної операції кандидат до гарантованої смерті в мордовському таборі зрікся свого «антирадянського твору». І багаторічне, ховаючи очі,  ссутулене ходіння по муках Києвом зі схиленою самокатуванням головою.

До іншого шістдесятника приказка «шукайте жінку» відносилася навпаки. Йудини ГБ-психологи володіли інформацією: дружина виганяла з дому, доводилося поету підночовувати у знайомих, іноді разом з тоді ще своїм побратимом Холодним. При shershe la famme з, м»яко кужучи, прохолодним ставленням  до свого чоловіка, було застосовано інший сценарій ліквідації "запеклого ворога радянської влади" - фізичне знищення нескореного сина України в тюремному штрафному ізоляторі.

Антиподом до першого шістдесятника можна вважати нашого сучасника, що пройшов усі можливі й неможливі багаторічні голгофи і, слава Всевишньому, сином України живе й донині. І в нього дружина була  на п»ятнадцять(!) років молодшою, також залишалася без засобів до існування з малим дитям на руках… Проте цю галичанку з гордовитим ім»ям Дзвінка було марно вмовляти зіграти мелодраматичну сцену за сценарієм  П"ятого управління дербезпеки: зі сльозами і зойками кидатся  на шию, вмовляючи свого коханого чоловіка зрадити… себе.



Що ж було втрачати «бабієві» Миколі Холодному? Не мав поруч ані дружини, ані  свого помешкання у Києві. З розпачем кидатися йому на шию в лісі під час збору грибів було нікому. Влада твердим та нескореним відважувала фізичну смерть… Іншим - спасенним грішникам - самокатування…

Ще одна дружина відомого поета, також галичанка – й донині її половина в патріотичному табелі про ранги рахується "шістдесятником", вийшов на пенсію державним службовцем високого рангу (на додачу Героєм України) – в похмурі роки заклинала: «Свого Івана не допущу до в»язниці!». Коли сини й доньки України катувалися по таборах і засланнях, натхненний своєю кухоною музою наш Іванко й написав доленосного для довголіття власного черева вірша, прославляючи рішення з»їзду КПСС… Це він один з тієї трійці, що під диктовку секретаря парторганізації Спілки письменників України у 1973 році написали й відправили голові КГБ СССР Юрію Андропову листа-доноса на колег літераторів.



Серед жінок Миколи Холодного, а їх у «аморального гультяя» було чимало, є одна, що в подумках і снах ніколи його не покидала.  Ніхто з затверджених в політбюро ЦК КПУ штатних майстрів української сатири не мав у своєму доробку подібної лірики, до гірких сліз щемливої ліричної поезії, як у Миколи Холодного.

Дорога до матері

«Колю, ти мені снився проти неділі. Ти лежав, а  на тебе клали квіти кругом, то, кажуть, оживе. Я прокинулась і стала плакати».
           
Із материного листа в Самгородок, 1968 рік

            Я до Вас ізнову не приїхав.
            Мабуть, наші верби розлюбив.
            Пишете, прислав я Вам горіхів,
            тільки не прислав до них зубів…
            Не судіть за те, що забуваю
            перестиглих вишень кровотечу.
            Двадцять восьме літо забиваю
            золотого цвяха в порожнечу.
            Кажуть Вам, що я на лезі бритви
            для розваги публіки стою.
            Хтось мене без мене тягне в битви
            і за мене «падає» в бою.
            А до Вас дорога камнем стелена.
            Заборонні знаки та пости.
            Обіруч гадючі очі терена
            і фальшиві написи: «Щасти!»
            Вам тепер сусід города оре –
            і вродила рясно лобода.
            А мене ледь не втопило море,
            й вишиванку понесла вода…
            Може, я озвуся Вам у громі.
            Може, мене зробить він німим,
            у житті немов на іподромі:
            на коні побудеш і під ним.
            Світ мені був гірший за вітчима,
            і вітри згинали, мов лозу.
            Та сміявсь я Вашими очима
            і вмочав перо у їх сльозу.
            А коли зчинялись хуртовини
            і гукали сони у дупло –
            нашої старенької хатини
            скрізь мене знаходило тепло.
            Згадки не лишилося від стріхи:
            забіліла бляха, мов зима.
            У руках тримаєте горіхи,
            а нащо – не знаєте й сама.
            1968

 

         Коли спінені води Дніпра довго очікуваною усіма нами весною змиють з Лівого і Правого берегів української ріки усілякий політичний, разом з ним літературний непотріб, й понесуть той бруд на мертве дно Чорного моря, твори «великого грішника» і Поета Миколи Холодного вчитимуть школярі. А поки що він, далекий, з могили мовчить.

 

(«Українська літературна газета», №23-24, 13-27 листопада, 2010р.)

 





 

 

Напишіть відгук